“Я вже зараз можу сказати українською: я – волонтерка з Німеччини, і в моїй машині немає зброї. А ще: “Путін – х…ло!” Це важливо на блокпостах”, – написала Савіта Діана Вагнер 28 березня 2022, буквально за пару днів після першого в житті приїзду до України.
Тоді вона ще не збиралася воювати. Приїхала як волонтерка з гуманітарною допомогою. Але невдовзі все ж вирушила на фронт. 31 січня 2024-го 36-річна бойова медикиня з позивним “Змія” загине у селі Макіївка на Луганщині. Її мама Урсула Вагнер пояснює, що цей позивний дав її доньці один з українських побратимів: “Вона була швидка, мов змія. Крім того, змія – це символ медицини”.
Ще через два роки щоденники Савіти, які вона зі смартфона писала у соцмережі Tumblr, вийдуть окремими книжками німецькою і українською. Німецьке видання “Eine Deutsche im Ukraine-Krieg. Das Fronttagebuch der Savita Diana Wagner” вийшло у видавництві Herder. 256-сторінкову книжку до друку підготували Урсула Вагнер і чоловік Савіти Карл Стенеруд.
Українське видання – “Щоденник російсько-української війни (2022–2024)” – видав харківський видавець Олександр Савчук: 488 сторінок і 166 ілюстрацій. Книжку презентували на цьогорічному Книжковому Арсеналі у Києві.
Повний масив записів був ще більшим. “Я прочитала всі приблизно 800 сторінок, які вона написала. Опублікована книжка – лише вибрані уривки”, – розповідає Урсула Вагнер в інтерв’ю Amal News. Деколи у цих записах вона одразу впізнавала “свою Савіту”. Іноді відкривала доньку, якої вона за життя не знала.
“Якби мене запитали, я б відповіла: “Ніколи!”
2 квітня 2022 волонтерка Савіта поїхала до щойно звільненої Бучі разом із журналістом із Нової Зеландії – одні з перших іноземців. Увечері вона написала: “Уламки, залишки, сміття з усього можливого… Я обережно ступаю… Скрізь лежать нерозірвані вибухові пристрої… Церква зі слідами від куль. Поруч було знайдено масове поховання. Вони розстрілювали цивільних, яких випадково зустрічали: чоловіків, жінок, дітей. Ми бачили цілі вулиці, засипані трупами, руки яких були зв’язані за спиною, – вони лежали перед дверима власних будинків”.
Побачене у Бучі стало для неї переломним моментом. Через півтора року Савіта повернулася у щоденнику до того дня, назвавши його причиною свого рішення піти до війська. “Саме це спонукало мене через кілька тижнів вступити до лав української армії – хоча спочатку, коли я приїхала в Україну, таких планів у мене не було. Якби мене запитали, я б відповіла: “Ніколи!” Але ці події надзвичайно мене вразили і змусили прийняти рішення самостійно вирушити на фронт”. Савіта доєдналася до батальйону “Карпатська Січ”.
До повномасштабної війни німкеня не мала жодного зв’язку з Україною. Вона народилася у Бонні, вивчала медицину, потім право і математику. У 2018 вийшла заміж за канадця Карла Стенеруда – вони познайомилися у комп’ютерній онлайн-грі – і він переїхав до Савіти у Німеччнину. Пара щасливо жила у місті Галле. Це довоєнне життя згодом постійно повертатиметься у щоденнику – Карл, університет, математика, кішка і буденні проблеми, які колись здавалися важливими.
“Війна — це кошмар, і іноді мрію, щоб я могла прокинутися з нього… Вночі уві сні я притуляюся до плеча свого чоловіка, і думаю про математичний доказ, над яким працюю, у Німеччині, у моєму “старому житті”, коли я не мала уявлення, що таке касетні боєприпаси чи стрілові боєприпаси – або як пахнуть палаючі тіла, або як швидко запалюється кожна найменша рана, коли ти живеш в окопі, – і моїми найбільшими проблемами були вчасне подання робіт до дедлайну в університеті та те, щоб кішка була сита й щаслива. Коли життя ще було нормальним, мирним, приємним і безпечним”.
“Наше небо – смертельно небезпечне”
Чим далі, тим похмурішими стають записи у щоденнику Савіти. Літо 2023 року: “Наше небо – смертельно небезпечне. З неба раптово падають речі, покликані нас знищити. Небо сповнене диму, фосфору, світлових сигналів, усіяне ворожими дронами, які наводять артилерію на наші позиції або скидають на нас вибухівку”.
Савіта порівнює себе з людиною, якою була навесні 2022-го: “Коли я приїхала сюди, я була аутсайдером, яка просто допомагала українцям у їхній війні, і саме поєднання наївності та божевілля змусило мене ризикувати – наприклад, їхати зі Львова до Києва, коли російська армія дедалі більше мене оточувала. Я не до кінця усвідомлювала, наскільки небезпечно те, що я роблю, а там, де усвідомлювала, у мене все ще залишався дитячий оптимізм, що все буде добре. Інші люди гинуть, а я ні. Зараз я втратила і те, і інше”.
Про все це Урсула Вагнер дізналася лише після загибелі доньки, читаючи її щоденник. Адже Савіта розповідала мамі, що працює у фельдшерському медпункті – кілометрів за 50 від передової. Що до неї приходять військові із застудами, болем у спині та іншими звичайними проблемами. “Я їй просто вірила. Навіть сама думка про те, що вона може бути на фронті, здавалася мені занадто далекою. Жінка, іноземка. Зрештою, пацифістка, як вона сама себе називала. Я просто не могла б собі цього уявити!”, – каже Урсула.
“Я так страшенно втомилася від цієї роботи”
21 липня 2023, за день до запису про смертельно небезпечне небо, Савіта писала про виснаження. “Я так страшенно втомилася від цієї роботи. … Навіть не від війни загалом – хоча ми всі втомилися від війни, але зараз я маю на увазі не це, – а саме від того, чим я займаюся: польової медицини та евакуації поранених… Весь цей клятий час я вся у крові; завжди виїжджати лише в найнебезпечніші моменти й сподіватися, що я хоча б доживу до пораненого товариша, і повертатися з кожної евакуації з новими дірками від осколків гранат у машині чи в моєму багажі, і в сотий раз думати “пощастило”, і запитувати себе, як довго триватиме моя удача”.
“У нас буде ще 50 річниць весілля”
Водночас Савіта мріяла про зовсім інше життя. В одному із записів вона підрахувала: з п’яти річниць весілля три вони провели разом із чоловіком, а дві – окремо. “Це сумно. Але коли війна закінчиться, у нас буде ще 50 річниць весілля разом – у свободі та безпеці”.
Вона уявляла, що вони разом постаріють і знатимуть, що обоє зробили свій внесок у те, щоб світ став кращим: “О, я так сподіваюся, що виживу під час війни, бо я справді, справді не хочу, щоб Карл, за те, що підтримав мене й Україну, був покараний тим, що втратить мене. Це розбило б моє серце і його. Тож я мушу вижити”.
“Це також і моя війна”
29 грудня 2023 Савіта чекала поїздки до Києва. Через три дні там мала побачитися з чоловіком і мамою: “Єдині дві людини в моєму житті, які завжди любили мене за будь-яких обставин, незалежно від того, у якому лайні я опинялася чи які божевільні речі я витворяла зі своїм життям”.
Напередодні зустрічі Савіта поставила собі питання, яке можливо, і раніще не раз ставила під час війни – чому вона досі тут і заради чого ризикує власним життям. «І заради чого? Я не українка. Я ніколи не була в Україні й до березня 2022 року не знала жодної української людини. Я нічого не знала про Україну».
Але потім сама ж і відповіла: «Справа в тому, що я справді відчуваю, що це також і моя війна. Не спочатку, але зараз – і вже деякий час».
“Якщо я помру…”
20 січня 2024, невдовзі після зустрічі з родиною, Савіта написала: “Якщо я помру, я хочу, щоб усі знали: я ні про що не шкодую”. Вона не хотіла, щоб після її смерті говорили: “Бідна дівчина, якби вона знала, на що йде”. І не хотіла б чути, що її вбила Україна: “Це зробила не Україна, а росіяни”. І ще – просила, щоб її життя не називали змарнованим лише тому, що воно виявилося коротким: “Не змарноване, а жертва, яка того варта”.
Звісно, Савіта не хотіла помирати. Навпаки, у тому самому записі знову повторила: “Я сподіваюся, що виживу у війні”. І лише після цього додала: “Але якщо ні, я хочу, щоб ви знали, і щоб усі знали, що це було моє власне рішення – піти на цей ризик, і я буду відстоювати його до останнього подиху. Бо деякі речі важливіші, ніж ти сам”.
Через одинадцять днів німкеня Савіта Діана Вагнер загинула під час евакуації поранених з поля бою. Її поховали у Києві на Алеї Слави Лук’янівського цвинтаря.
Українське видання щоденників можна прибати тут:
Німецькою мовою тут:
Сайт фонду Савіти Діани Вагнер: Там можна також зробити пожертви.
