На старій фотографії – жінка з татуюванням на руці. Її ім’я довгий час залишалося невідомим: серед документів, що збереглися в архіві концтабору Аушвіц, вона була лише ув’язненою під номером 26357. Дізнатися ім’я жінки вдалося завдяки дослідникам, які зіставили архівні матеріали з родинними спогадами. Її звали Ганна Шевчук і вона була родом із Черкащини.
Ганна, до шлюбу Карпенко, навчалася у фармацевтичному коледжі в Умані. Під час Другої світової війни нацисти вивезли її на примусові роботи до Австрії. Коли дівчина написала рідним про умови, у яких перебувала, її заарештували, допитували й катували. Згодом Ганну депортували до Аушвіца. Коли нацисти відступали, жінка пережила Марш смерті, а згодом опинилася в Гамбурзі, де її звільнили британські військові.
Після війни Ганна повернулася в Україну, вийшла заміж за Танасія Шевчука, разом із ним усиновила хлопчика й працювала в сільській аптеці. Про пережите в концтаборі жінка розповідала рідним, але документів, які могли б підтвердити її історію, не залишилося.
Утім у родині збереглася фотографія Ганни, зроблена в 1950-х роках. Саме вона допомогла пов’язати родинні спогади з архівними даними. Портрет привернув увагу ініціативи H-Files із міжнародного центру з вивчення нацистських переслідувань Арользен Архіви у Німеччині. Протягом двох років цей проєкт займався оцифруванням та збереженням мікроархівів, локальних документів і свідчень про Голокост та інші нацистські злочини в Україні.
Команда проєкту шукала матеріали в регіонах України (зокрема, на Черкащині), записувала свідчення очевидців, оцифровувала вразливі паперові чи фотоматеріали. “Зникають не лише документи, а й люди, які можуть пояснити, що на них зображено. Свідків Другої світової війни стає дедалі менше. Це буквально останні роки, коли ще живі ті, хто пам’ятає. Разом із ними зникають подробиці, яких немає в офіційних записах. Наприклад, на фото – чиясь бабуся з подругами під час примусової праці в Німеччині. Вони гарно вбрані для фото, але вже ніхто не може розповісти, хто ці жінки, як їх звали й що з ними сталося”, – розповідає Amal News наукова співробітниця Арользен Архівів , яка координує проєкт H-Files, Ганна Легун.
За її словами, у сімейних архівах, у невеликих сільських музеях можуть бути старі фотографії, які для когось – просто спогади, але у величезній базі Арользен Архівів – саме той пазл, якого не вистачає, щоб повернути родині пам’ять, цінні речі, присвоїти жертвам імена, дізнатися правду про минуле.
“Навіть одна фотографія може стати ключем до відновлення справедливості та вшанування людської долі, – каже Ганна. – Проєкт H-Files довів: важливі свідчення не обов’язково лежать у великих архівах. Вони можуть бути в старому сімейному альбомі, у невеликому сільському музеї чи в записнику, який хтось колись вирішив не викидати”.
Так сталося з фото Ганни Шевчук, яким поділилися її рідні. На мікрофільмах із бази Арользен Архівів дослідники знайшли реєстраційні фотографії в’язнів Аушвіцу. На них була та сама жінка, але без імені – лише з табірним номером, витатуйованим на її руці. У 2025 році родині повідомили про знахідку й надіслали посилання на фотографію в онлайн-архіві.
“Цей портрет Ганни, зроблений уже після війни, наче і не був пов’язаний із Аушвіцем. Але насправді він був важливим свідченням і сімейний спогад отримав підтвердження в документах. Ну от уявіть емоції родини, яка після 70 років дізнається отаке! Це завжди вражає!”, – розповідає Легун.
Чимало важливих доказів розпорошені по маленьких музеях, громадських організаціях і приватних колекціях. Це можуть бути старі фотографії, списки загиблих, записи спогадів. Саме на такі зібрання звертає увагу проєкт H-Files. “Наша основна робота – ідентифікувати колекції, оцифрувати їх і підготувати до публікації онлайн. Ми хочемо не лише вберегти ці матеріали, а й щоб вони були доступні дослідникам у західному науковому світі”, – пояснює Ганна Легун.
Пошуки в Україні швидко показали, наскільки вразливими є такі зібрання особливо під час російської війни проти України. Наприклад, невдовзі після звільнення частини Херсонщини дослідник Владислав Літкевич почав з’ясовувати, чи збереглися там колекції, пов’язані з історією Голокосту. Владислав знайшов вісім або дев’ять мікроархівів, але в багатьох випадках документи були знищені під час російської окупації.
Однією з найбільш вражаючих стала історія музею в селі Калинівське на Херсонщині, присвяченого історії євреїв центральної України. У його колекції були унікальні матеріали, зокрема фотографії, пов’язані з Голокостом у цьому регіоні. Під час російської окупації музей зазнав руйнувань, а його дослідження та зібрані матеріали були знищені. Постраждала навіть стара радянська експозиція, присвячена Червоній армії, яку зберігали в музеї.
За словами Ганни Легун, російські солдати часто знищували усі історичні матеріали, не розуміючи їхнього значення. Водночас війна поставила під загрозу не лише музейні експонати, а й приватні спогади та родинні архіви, які могли бути єдиним джерелом інформації про життя місцевих громад.
“Владислав приїжджав у села й розпитував людей. Хтось міг згадувати, що на їхній вулиці жила жінка, яка записувала свідчення. Можливо, самих документів уже не було, але люди ще пам’ятали, що хтось збирав ці історії. І за кілька місяців він повертався – а люди вже роз’їхалися від війни, не було з ким розмовляти. Ми побачили, наскільки швидко зникають навіть знання про існування таких колекцій”, – розповідає Ганна.
Щоб урятувати матеріали, Арользен Архіви об’єднали зусилля з львівською організацією “Після тиші”, яка працює з історичною пам’яттю. Разом вони обрали 13 локацій по всій Україні – у невеликих містах і селах – і запропонували місцевим музеям та громадським ініціативам технічну й інформаційну допомогу.
Учасники проєкту сканували документи й фотографії, записували свідчення, розпитували місцевих жителів про родинні історії та фіксували інформацію про знайдені матеріали. Десь оцифровували музейну колекцію, а десь шукали документи, які досі зберігаються в приватній власності. Для багатьох учасників проєкт став поштовхом до роботи, яку вони давно хотіли розпочати, але не мали для цього обладнання чи досвіду.
Зібрані матеріали проходили кілька етапів обробки. Місцеві дослідники сканували документи, записували їх на зовнішні жорсткі диски й передавали до Львова. Там команда “Після тиші” впорядковувала файли та завантажувала їх на спільний сервер. Після цього архівісти готували інформацію для загальної бази даних.
Така робота потребує уважності, адже колекції дуже різні. В одному випадку це може бути єдина фотографія з родинного альбому, в іншому – список жертв нацистських переслідувань. Учасники проєкту фотографували також меморіальні плити й стели, на яких викарбувані імена загиблих. Ці зображення треба було описати, упорядкувати й підготувати до пошуку. Щоб матеріали могли використовувати дослідники з інших країн, інформацію про них також готують німецькою та англійською мовами.
У межах H-Files підтримку для оцифрування отримали 13 установ і громадських ініціатив, зокрема музеї в Здолбунові та Острозі на Рівненщині, Макарові біля Києва, Легедзиному в Черкаській області, Кисилині поблизу Луцька, Ободівці Вінницької області, Прилуках на Чернігівщині.
Однією з найсхідніших локацій проєкту стало Гуляйполе на Запоріжжі, де працює організація “Гуляйпільські старожитності”. Вона встигла долучитися до проєкту буквально перед тим, як через наближення фронту працювати в Гуляйполі стало неможливо. Організація евакуювала історичні документи з небезпечних районів і водночас оцифрувала матеріали зі своєї колекції, пов’язані з нацистськими переслідуваннями.
Потреба в такій роботі особливо гостра в Україні ще й тому, що доступ до історичних документів нерідко обмежений. Радянська архівна система тривалий час була частиною репресивного апарату, а багато історій про переслідування й злочини залишалися недостатньо дослідженими. Війна додає ще одну загрозу: документи можуть бути знищені разом із будівлями, вивезені або втрачені через вимушене переселення людей.
Ідея працювати з невеликими колекціями виникла в межах співпраці з Європейською інфраструктурою дослідження Голокосту. Організація створила онлайн-портал, який допомагає дослідникам знаходити установи й архіви з матеріалами про Голокост у різних країнах. Проєкт H-Files також підтримують Міжнародний альянс пам’яті жертв Голокосту та Фонд Герди Хенкель.
