В авторській колонці журналістка Amal News Валерія Семенюк ділиться своїм особистим досвідом – і думками на цю непросту тему.
Чому я, сховавши доньку від війни у Берліні, на кожні канікули їду з нею до Києва? Це запитання я чую часто. Особливо від німецьких знайомих, яким таку логіку зрозуміти геть непросто. Зазвичай віджартовуюся: “Принаймні наше київське метро точно безпечніше за берлінське”.
А якщо серйозно, причин їздити до Києва в мене кілька. Там мій чоловік і батько моєї доньки. Там робота – я також пишу репортажі для німецької газети Tagesspiegel. Зрештою, там мій дім і мої друзі. Вони ж якось живуть у Києві. І навіть примудряються радіти життю. “За останні два з половиною роки ми з чоловіком передивилися 200 вистав. Український театр зараз переживає неймовірний розквіт”, – хвалиться одна з подруг.
До речі, коли зранку гортаєш стрічку українських новин у Берліні, все здається значно страшнішим, ніж тоді, коли ти сам у Києві. “Місто у вогні”, “Кияни пережили найстрашнішу ніч від початку війни” та інші гучні заголовки телеграм-каналів.
Насправді часто йдеться про кілька кварталів або будинків, які цієї ночі опинилися під ударом. Іноді – взагалі на іншому березі тримільйонного Києва. І тоді мій чоловік, який спокійно проспав усю ніч на Солом’янці, дізнається про “апокаліпсис” від мене.
Але цього серпня все інакше. Виття повітряної тривоги часто лунає лише за кілька хвилин до вибухів. А часом – уже після них. Балістика. Про неї неможливо попередити завчасно. Перші кілька ночей ми з донькою провели у підвалі нашого будинку.
Потім просто втомилися. За порадою подруги вирішили покластися на здоровий фаталізм – і на правило двох стін.
У ніч проти 20 серпня ми теж не пішли до укриття заздалегідь, хоча телеграм-канали попереджали про можливу масовану атаку. До речі, біженцям, які приїхали додому на канікули, у підвалі власного будинку ще треба знайти собі місце. За останні кілька років тут усе вже “заброньовано”: постійні мешканці облаштували собі ліжка або принесли ортопедичні матраци.
Перші вибухи пролунали приблизно опівночі. Я крикнула доньці, щоб лягала у ванну, а сама побачила, як із верхівки шафи посипалися клубочки пилу. У напівтемряві вони здалися мені чорними метеликами. Впало кілька картин. Наступного ранку моя 13-річна Катя розповість, як під нею ходила ходором ванна. Але насправді ми, якщо чесно, відбулися легким переляком.
Уже після вибухів побігли до укриття – телеграм-канали попереджали про наступну можливу атаку приблизно за годину. Коли Катя заснула, я попросила сусідів за нею приглянути й вийшла на вулицю. Бо у новинах побачила, що “прилетіло” по дитячій лікарні – вона розташована буквально через один будинок від нашого.
Лікарня обнесена високим парканом, і в темряві я не змогла знайти вхід. Вирішила пройти далі. Люди на вулиці раділи, що “лише повибивало шибки”. Але раптом я почула протяжне виття. І подумала, що так може плакати тільки мама, яка втратила дитину.
Неподалік мовчки стояла жінка. Сперлася на капот автомобіля й притискала до себе загорнуту в ковдру тварину. На вигляд – звичайна сусідка. “У вас там котик чи собачка?” – запитала я в темряві, просто щоб почати розмову.
“Котик”, – відсторонено відповіла вона. А потім додала: “Жінка, яка плаче, – це моя мама”. І показала на мішок, що лежав поруч на землі. “А там мій син. Єдиний”. Його звали Женя. Йому було 29.
Він завжди казав: “Мам, ну Київ же величезне місто. Так, це рулетка. Але більшість людей все одно виживе. Не можна ж щоночі бігати до підвалу”. Я обіймаю цю жінку – всю у холодному поту. І мовчки думаю про свого 21-річного сина. Цього літа він теж їздив на “канікули” до Києва і жодного разу не спускався в підвал. А коли намагався мене заспокоїти, казав майже те саме, що Женя.
Вранці я йду до дитячої лікарні. Виявляється, дві російські ракети впали приблизно за сто метрів від неї – по господарській будівлі лікарні. Вона зруйнована вщент: уламки бетону й плити обвалилися просто у підвал. У самій лікарні вибито майже всі вікна. Але діти дивом не постраждали.
На землі валяються уламки “Іскандера”. Поруч чоловік бере один із них до рук і пояснює дітям, що це за деталь і чому під час падіння обірвався дріт, яким були скріплені гвинтики. Виявляється, раніше він працював на підприємстві, пов’язаному з атомною галуззю.
“Як думаєш, скільки коштує така ракета?” – запитує Олександр сина. “Пів мільйона доларів?” – припускає хлопець. “Більше, – відповідає батько. – За ці гроші росіяни могли б провести газ кудись у Ханти-Мансійськ, де люди досі опалюють будинки дровами. Але натомість вони виробляють ракети”.
Я питаю, чи сильно, на його думку, війна травмує дітей. “Мої, сподіваюся, травмовані не так сильно, як ті, хто постійно тут. Вони живуть у Бонні, а сюди приїхали лише на канікули”.
Ми одразу стаємо якщо не друзями, то принаймні “колегами по нещастю“. Біля їхнього будинку цієї ночі теж “прилетіло“ за кількасот метрів. І вони теж їздять “до тата“. Щоправда, ми – на кожні канікули, а Діна з 9-річним Данею і 8-річною Євою – лише раз на рік, у дозволену Джобцентром відпустку. І її теж постійно запитують: навіщо вона «тягає» дітей на війну?
“Наша сім’я розділена, але ми тримаємося, – каже Діна. – Я дуже вдячна Німеччині за все. Але нам там важко. Ми ж поїхали туди не з власної волі”. За словами Діни, перші півтора року син щоночі плакав уві сні й кричав: “Тату! Тату!”
Їй здається, трохи легше тим українцям, які вже ухвалили для себе рішення залишитися в Німеччині – навіть після закінчення війни. “Особливо сім’ям, які виїхали разом із татами й чоловіками, – каже вона. – Вони не метаються туди-сюди”.
Усі ці роки Діна жила з надією повернутися. Кілька разів уже майже зібралася. Зрештою, обстріли Києва раніше не були такими інтенсивними, як тепер.
Я й сама раніше не раз думала про те, щоб повернутися остаточно. Але мене зупиняв страх знову пережити березень 2022-го, якщо раптом ситуація в Києві різко погіршиться: знову в паніці виїжджати, штурмувати потяг, а потім ще раз починати життя з нуля.
І все ж повернення видавалося опцією, яка залишається. Тим більше, на цьому дуже наполягала моя донька. Навіть цього разу, за кілька днів після обстрілу, Катя поїхала придивитися до вишу, в який збирається вступати. Вона навіть не припускає, що вчитиметься не в Україні.
Я підтримую її в цьому – і дуже сподіваюсь, що так і буде. Але поки що ні я, ні моя нова знайома з Бонна навіть не знаємо, чи приїдемо з дітьми на наступні канікули. “Подивимося за ситуацією. Я не хотіла б, щоб діти ще раз пережили щось подібне“, – каже Діна.
В автобусі до Німеччини цього разу незвично багато дітей. Дехто повертається після канікул. Але більшість їде вперше. Їхні мами – кожна зі своїх, дуже різних причин – трималися понад чотири роки. Але цього літа купили квитки на автобус “Київ – Кобленц”.
