Виступ української команди на Карнавалі культур у Берліні став далеко не першою “заявкою” на презентацію за кордоном країни, що воює – її краси і незламності. Але здається, поки що наймасштабнішою і найгучнішою за резонансом.
Бо ж чим яскравіша подія, тим більше рефлексій у соцмережах. Від захоплених лайків та шерів (і варто одразу наголосити, що хвиля позитиву набагато потужніша) – до класичного хейту. Лише під рілсом Amal News, який я знімала, назбиралося понад 700 коментарів.
Не менш жваво виступ України обговорюють і в німецьких соцмережах. В останніх претензії переважно зводяться до запитання: “А за чий рахунок банкет?” Мовляв, ми, німці, платимо податки, а вони співають і танцюють, замість того, щоб іти працювати.
І байдуже, що в колоні йшли переважно неповнолітні діти – сам факт української присутності на Карнавалі (під час війни!) для когось вже виглядає подразником. Якщо ти з країни, що страждає, то мусиш, лежачи в помиральній ямі, дякувати за допомогу. А тут якісь танці, ще й у розкішних костюмах і з посмішками на обличчях!
З України “прилетіли” зовсім інші зауваження: “поки хлопці гинуть”, “поки Київ оговтується від наймасштабнішої атаки з початку війни”, і ще багато “поки” І в мене, якщо чесно, немає простих готових відповідей. Зрештою, тут, у Берліні, я і багато моїх знайомих теж іноді запитуємо себе: наскільки доречно публічно радіти життю, писати про свої інтеграційні успіхи і зрештою, карнавалити, “поки …”?
Я обговорювала це також із натхненницею українського виступу Оксаною Орел. Заснований нею українсько-німецький Центр Adlera e.V. виграв цього року конкурс на право представляти національні команди. “Тут справді тонка межа, – каже вона. – І ми, готуючи цей виступ, багато думали про коректність і доречність. Навіть сценічну платформу штовхали лише хлопці до 25 років”.
Оксані здається, що вони не перейшли цю межу – і я з нею згодна. Та й журі, очевидно, теж, присудивши українцям перемогу у номінації “Танці і музика”. У яскраву карнавальну обгортку вони загорнули справді важливий месидж: в усьому світі діти потребують захисту.
Чи міг виступ української команди виглядати інакше? Напевно, так. Ну от наприклад, мексиканці побудували свою концепцію навколо національного свята – Дня мертвих, вбравшись у відповідні костюми. Україна не має таких традицій, але вочевидь теж могла б обрати мінорну ноту і пройтися траурною ходою. Але: конкурс виграла саме та концепція, яка виграла. І команда вклала у виступ всю душу і купу ресурсів.
Під час цієї ходи уздовж Франкфуртер алеї у натовпі глядачів було легко впізнати українців – у вишиванках, із прапорами, а іноді і зі сльозами на очах. Я підійшла до до однієї такої жінки, обняла її і розплакалася разом з нею. Навіть забула спитати, звідки вона – знаю тільки, що звуть Яна. І що вона плакала одночасно “від болю і від гордості за свою країну – таку сильну і таку красиву”.
Але так, поки уздовж Франкфуртер алеї лунала музика і тисячі людей аплодували українській колоні, Київ оговтувався від чергової важкої ночі. Стрічка у фейсбуці була заповнена фотографіями руйнувань і традиційними ранковими перекличками: хто як пережив атаку. І так, упродовж цієї ходи я не раз ловила себе на думці, що моєму рідному Києву зараз не до карнавалів.
Але ж війна не скасовує життя. Не робить автоматично гріхом культуру, красу чи публічну радість. Зрештою, в Україні люди у паузах між жахливими атаками теж продовжують жити. Святкують дні народження. Водять дітей на гуртки. Ходять на концерти. І щедро діляться своїми маленькими і великими радостями у соцмережах – у тому числі і демонстративно “назло ворогам”.
“Я от принципово фарбую губи червоною помадою щодня, як англійські жінки під час Другої світової”, – каже мені давня київська подруга. І я насправді знімаю перед її силою капелюха.
Але саме нам, українцям за кордоном, іноді закидають надмірну радість і відірваність від реалій, поки там вони “тримають фронт”. Як до цього ставитися? Мабуть, найкраще із розумінням. Бо люди і справді дуже втомлені та вразливі.
Так, нам тут теж не солодко, але це все ж інший досвід, який “звідти” здається напевно не таким уже й важким – у порівнянні з безсонними ночами під час ракетно-дронових нальотів. Якщо бути чесною, то підтримувати навіть звичайний small talk іноді буває важко. Бо як не крути, ми опинилися таки у різних реальностях.
На п’ятому році вимушеної еміграції я відчуваю, що Берлін уже став ніби моїм другим домом. Містом, де я живу, працюю, виховую дитину. Хоча пам’ятаю, як спочатку кожного разу добирала слова, щоб повідомити родичам: зараз я у квартирі на Хершельштрассе. Тепер я більше не спотикаюся, коли говорю просто: “Я вдома”.
Але іноді я ловлю себе на тому, що ніби шукаю аргументи на свій захист. Згадую, що на всі шкільні канікули їжджу з донькою додому і теж переживаю ночі у бомбосховищах. Що вже чотири роки пишу про війну в Україні для німецької Tagesspiegel. Наче все це має давати якусь додаткову “індульгенцію”.
Mені самій не подобається логіка таких виправдань. Бо ніхто з нас не повинен доводити свою справжню українськість або право жити без почуття провини. Незалежно від того, як часто він їздить додому. І чи дозволяє собі “карнавалити” у Берліні.
