Чому попри шалений дефіцит персоналу у Німеччині українцям відмовляють у працевлаштуванні? Як може їм допомогти приватний посередник із працевлаштування? І що думає про мотивацію українських шукачів роботи їхній бератор? У пошуках відповіді на ці питання Amal News поспілкувалася з директоркою приватної кадрової агенції, а також відвідала один із берлінських Джобцентрів.
Алла Бєлікова жартома називає себе “свахою”. Вона зводить роботодавців із шукачами роботи і супроводжує їх ще півроку після підписання контракту. “Мене завжди тішить, коли знайомство приводить до тривалих і стабільних відносин. Для мене це більше, ніж просто бізнес – я бачу в цьому важливу соціальну місію”, – каже вона.
Коли третій – не зайвий: навіщо роботодавцю і шукачу роботи посередник?
Бєлікова є членом Ради з питань участі, інтеграції та міграції при Сенаті Берліна. Успішна підприємиця у сфері готельного бізнесу і туризму, у 2022 вона зосередилася на працевлаштуванні українських біженців.
Спочатку шукала персонал переважно для берлінських готелів, які оплачували її послуги. А в 2023 створена нею кадрова агенція Promark отримала державну сертифікацію як приватний посередник із працевлаштування – відтоді Алла Бєлікова співпрацює із Джобцентром.
За кожного влаштованого на роботу вона отримує від нього фіксований гонорар у €2500. Першу половину, коли людина відпрацювала шість тижнів. Решту – після шести місяців. “Тобто я не зацікавлена прилаштувати людину на першу-ліпшу роботу, аби вона лише підписала контракт. І якщо я бачу, що у кандидита немає мотивації, краще навіть не починати”, – пояснює посередниця.
Тим більше її тішать успішні кейси, коли обидві сторони задоволені “шлюбом”. “Дехто з моїх підопічних уже навіть зробив у Німеччині кар’єру”, – зауважує Алла. Як от, наприклад, Катерина Прокопчук, про яку, до речі, Amal News писала у 2022. У Харкові вона працювала менеджером в готельному бізнесі, у Берліні довелось починати з нуля – офіціанткою на сніданках. Але тепер Катерина керує 5-зірковим отелем Villa Abion.
Роботодавців посередниця шукає сама – ініціює зустрічі, з’ясовує, яких працівників бракує компанії, а потім підбирає кандидатів під конкретний запит. Її клієнти – переважно малі та середні підприємства, які не мають великих відділів рекрутингу.
Список вакансій чималий – переважно це фізична робота або сфера послуг: офіціанти, кухарі, перукарі, хаус-майстери, логісти, електрики, водії, доглядальниці, швачки.
Багато шукачів роботи звертаються до Алли Бєлікової за рекомендацією знайомих – за понад чотири роки вона працевлаштувала сотні українців, тож її контакт передають з рук в руки. Переважно це люди, які втомилися сидіти на “голці” соцдопомоги і налаштовані працювати, хай навіть не за кваліфікацією. Вони сумлінно подаються на вакансії, у тому числі і рекомендовані Джобцентром, але часто отримують відмови.
І справа тут не завжди лише у неправильно оформлених документах. “У людей ще просто немає трудової історії в Німеччині. І це збентежує багатьох роботодавців, які не хочуть купувати “кота в мішку”. Німцям важлива передбачуваність, навіть якщо йдеться про некваліфіковані посади”, – відверто пояснює посередниця.
За словами Бєлікової, роботодавець бачить у ній своєрідну поручительку: чи може вона підтвердити, що цей кандидат надійний і відповідальний? Саме тому рекомендувати людей вона наважується лише після детальної співбесіди. “Звісно, в мене немає поліграфа чи детектора брехні, але достатньо поспілкуватися з людиною, щоб зрозуміти її ставлення до роботи взагалі і бажання працювати тут і зараз”, – каже вона. Великим плюсом є, якщо кандидат готовий надати контакт українського роботодавця.
Зазвичай Бєлікова знайомиться з шукачами роботи на індивідуальних зустрічах у своєму офісі. Але останнім часом вона також часта гостя у Центрі із працевлаштування, і разом з нею туди вирушила Amal News. Того дня на зустріч з приватною посередницею запросили майже два десятки українців.
Пропозиція, від якої можна відмовитися
Це – відносно новий формат, адже зазвичай “термін” у Джобцентрі із працевлаштування передбачає розмову віч-на-віч із бератором. Яку обидві сторони подеколи сприймають радше як вимушену формальність, аніж реальний шанс отримати роботу.
Цього разу все було інакше. Бератор Джобцентру у берлінському районі Шпандау лише спостерігає за розмовою – і вносить помітки у свій комп’ютер. Кадрову пропозицію робить Алла Бєлікова, одразу попередивши, що у сьогоднішньому форматі жодних санкцій за відмову не передбачено. “Я не працівниця Джобцентру, а посередник, тому рішення – за вами”, – наголошує вона і переходить до презентації.
Йдеться про роботу на логістичному складі у містечку Вустермарк. Це приблизно півгодини від вокзалу у Шпандау. Базова зарплата брутто – €2495 євро, з досвідом роботи на складі – на €100 вища. За нічні та святкові зміни обіцяють надбавки.
Пропозицій одразу три на вибір: склад заморожених продуктів із температурою мінус 20, склад свіжих продуктів, де плюс 6, і звичайний склад із майже кімнатними плюс 16. Робота скрізь однакова: зустрічати вантажівки, розвантажувати палети й розвозити їх на електричному навантажувачі.
Досвід керування ним – наголошує посередниця – не обов’язковий: Джобцентр готовий оплатити короткий навчальний курс. Вже завтра охочі можуть приїхати на приїхати на підприємство, побачити все на власні очі й пройти співбесіду з керівниками складів.
Згадка про морозильний склад викликає помітну настороженість. “Фірма забезпечує термоодягом, – заспокоює Алла Бєлікова. – І ви не проводитиме там усю робочу зміну, адже розвантажувати палети треба на вулиці. До речі, там до базової ставки додається €500”.
Усі запрошені в Україні займалися фізичною працею. Але по завершенню презентації більшість чоловіків відмовляються від пропозиції. Один підрахував, що дорога займатиме в нього годину і десять хвилин. Інший послався на слабке здоров’я і хронічний кашель. Третій хоче працювати водієм вантажівки і має великий досвід, але ніяк не може розібратися з німецькими документами. Йому Бєлікова одразу пообіцяла допомогти – у неї навіть є на прикметі конкретний роботодавець.
“Мотивація залишає бажати кращого”
Зацікавлення складом виявив лише 33-річний Іван. Не боїться ні важкої роботи, ні навіть холоду, але має одну умову: разом з ним хоче працювати його дружина. Коли посередниця перекладає це бератору Джобцентру Бурхарду Ноллю, той не приховує здивування. “У людей може бути багато особистих причин, у тому числі і пов’язана з переїздом травма. Я досить часто чую такі прохання”, – пояснює йому Алла.
За можливості вона влаштовує сімейні пари разом, але тут робота – вочевидь не жіноча. Втім, помітно, що Іван викликав у неї довіру, тож вона обмінюється з ним контактами і обіцяє щось подшукати.
Нолль переводить погляд на список запрошених. Із 18 прийшло 12 – непоганий результат. Він відзначає, що українці взагалі доволі сумлінно відвідують призначені терміни. Але: “Щодо готовності працювати, тут ситуація така ж сама, як і серед інших груп: мотивація залишає бажати кращого”.
Співробітник Джобцентру пояснює це синдромом звикання, що виникає у “хронічного” безробітного: “Останні кілька років я ж якось давав собі раду. Мабуть, і далі все буде так само”. І додає: по-людськи він чудово розуміє, коли людина відмовляється від пропозиції, що вочевидь не є роботою мрії. “Але ж іноді не має іншого вибору, як почати з нуля”, – говорить він.
“Кожна людина може знайти роботу, яка буде корисною суспільству”
Алла Бєлікова зауважує, що німецька соціальна система сама “натягує перед людиною гамак бездіяльності”. За її словами, кандидати нерідко рахують, скільки залишиться від зарплати після оренди, дороги та інших витрат – і чи варта ця різниця фізично важкої некваліфікованої роботи.
Водночас Бєлікова не любить слово “всі”. У її практиці достатньо протилежних прикладів – людей, які погоджуються почати з нижчої сходинки, аби вийти із системи соціальної допомоги. “Не можна ні в якому разі робити узагальнень на кшталт: всі хочуть або всі не хочуть працювати, усі прагнуть залишитися в Німеччині або всі поїдуть додому. Історії й долі людей дуже різні”, – каже вона. Єдиного способу інтеграції чи універсального алгоритму для всіх, переконана Бєлікова, не існує.
Сама вона приїхала до Німеччини 30 років тому – під час великої хвилі еміграції євреїв із країн колишнього СРСР. Педагогічний диплом, здобутий у Кривому Розі, тут відмовились визнавати. “Мені сказали, що Німеччині не потрібні вчителі з радянськими дипломами”, – пригадує вона. Тож довелося починати з роботи офіціантки, а паралельно вчитися готельній справі.
Алла Бєлікова порівнює нинішню українську міграцію з тією хвилею і припускає, що долі людей складуться так само по-різному, як і тоді: “Дехто згодом повернувся, бо не знайшов тут себе. Дехто зробив у чужій країні блискучу кар’єру професора, лікаря чи юриста. А хтось просто прийняв, що його професійне життя в еміграції складеться зовсім інакше, ніж на батьківщині”.
Як приклад наводить свого батька. У Кривому Розі він був директором школи, у Берліні працював хаусмайстером у житловому будинку і мив сходові майданчики. “Він ставив собі музику, лекції, філософські розмови. Слухав Ніцше і Канта – і мив підлогу, – каже вона. – Кожна людина може знайти роботу, яка буде корисною суспільству”.
Директорка кадрової агенції ніколи не пропонує людині назавжди забути про колишню професію чи відмовитись від мрії. Але радить почати з того, що реально зараз. “Для багатьох мігрантів робота – це не лише заробіток. Часто вона стає таким собі якорем, точкою стабільності. І зрештою, додає впевненості у собі та у своєму майбутньому”, – переконана Бєлікова.
Телеграм-канал кадрової агенції Promark: https://t.me/ArbeitenDeutsch
