Докторка соціологічних наук Сусанн Воршех почала досліджувати Україну задовго до того, як це стало тут мейнстрімом – понад 20 років тому.
Сьогодні Воршех – одна з ключових фахівчинь з України у німецькій науці. Вона є науковою координаторкою створеної у 2024 році Мережі міждисциплінарних українських студій (KIU) у Європейському університеті Віадріна у Франкфурті-на-Одері. І на цій посаді намагається буквально з нуля побудувати в Німеччині повноцінну інфраструктуру досліджень України.
В інтерв’ю Amal News Сусанн Воршех розповіла про здобутки останніх років, але також про виклики для українських студій у Німеччині і про все ще відчутну вплив російських. А ще поділилася своїми думками про феномен України та українського суспільства.
Фрау Воршех, Україна є темою Ваших наукових досліджень вже понад 20 років. Як і чому з’явився цей науковий інтерес?
Завдяки Помаранчевій революції. Тоді я за програмою Erasmus один семестр навчалася в Польщі і цікавилася Центрально-Східною та Східною Європою. І мене, студентку, дуже вразила мужність українок і українців: люди тижнями жили в наметах на площах своїх міст і були готові залишатися там, допоки вибори не повторять – вільно й чесно.
Ви тоді поїхали до Києва?
Ні, я стежила за всім на відстані – онлайн, через газети, через усе, що можна було знайти. Мене це дуже захопило, я написала семінарську роботу про мобілізацію громадянського суспільства під час Помаранчевої революції. І тоді ж вирішила: якщо колись писатиму докторську, вона має бути про громадянське суспільство в Україні. Так і сталося. У 2009 році у Віадріні я почала роботу над дисертацією. У 2011-му кілька місяців жила в Києві та інших українських містах, проводила інтерв’ю. Відтоді постійно повертаюся до України.
Тобто не буде перебільшенням сказати, що ви були “піонеркою“ українських досліджень у Німеччині?
Разом із кількома іншими колегами — так. Саме в моїй галузі, соціології, практично не було нікого, хто б інтенсивно займався Україною – у соціальних науках це не вважалося “перспективною“ темою. А інколи взагалі могло ускладнити кар’єру.
У політичних науках є кілька людей, які давно й глибоко працюють з Україною. Наприклад, Ґвендолін Зассе, яка ще дисертацію писала про Крим і багато років фокусується на Україні. Щодо історичних наук, то там Україна просто за замовчуванням розглядалася через російські “окуляри“.
Але ж не лише Україна. Як згадують зараз самі німці, поняття “славістика“ в німецькій науці фактично означало русистику. Як це, власне, виглядало?
У Східній Німеччині все, що стосувалося Радянського Союзу, взагалі повністю визначалося російською оптикою. А в Західній Німеччині під час Холодної війни вивчення Східної Європи було дуже чітко сфокусоване на Кремлі, тому що потрібно було надавати знання про Радянський Союз, який був російсько-домінованим. Тож інститути славістики й інститути східноєвропейської історії передусім викладали російську мову і досліджували Росію.
А потім, із великим відривом, ішли так звані “малі дисципліни“ і “малі мови“. У випадку України це абсурд, адже українською потенційно говорять близько 40 мільйонів людей. Це не мала мова. Але вона була повністю в тіні російської.
Після об’єднання Німеччини ця російська домінація ще багато десятиліть зберігалася, тому що ці інститути вже існували й продовжували працювати далі. І разом з цим з’явилося відчуття, що східноєвропейські студії більше не потрібні: мовляв, тепер усе інтегрується, Європа об’єднується. Через це багато кафедр стали жертвами скорочень та реструктуризацій.
А треба було робити протилежне: розбудовувати східноєвропейські студії так, щоб вони були диверсифікованими, щоб окремі суспільства, мови й культури розглядалися рівноцінно, а не крізь російську призму. Це велике упущення останніх 35 років.
Сьогодні східноєвропейські студії мають пройти процес деколонізації: навчитися пояснювати українське, білоруське, грузинське, казахське суспільство зсередини, а не лише через призму їхньої залежності від Росії. І тим більше я рада, що ми у Віадріні можемо дуже чітко працювати над цим.
Коли Віадріна почала глибоко займатися українськими темами?
Майже від самого заснування. Коли створювали університет, погляд був спрямований на близький схід Європи, тобто Польща й Україна від початку відігравали важливу роль. Російський фокус був не таким сильним.
Ще з 1990-х у нас була співпраця з Києво-Могилянською академією. Тобто ми дуже рано почали працювати з українськими університетами та інституціями. А щонайпізніше з 2014 року ми регулярно запрошуємо викладачок і викладачів з України. З 2015 чи 2016 року маємо українську літню школу, багато курсів про Україну, зустрічей із запрошеними українськими письменниками. Тобто можна сказати, що ми вже давно будували Ukrainian Studies, навіть якщо тоді це ще не мало такої назви.
У Віадріні зараз створюється професура українських студій. Це буде справді перша і поки що єдина така професура в Німеччині?
Так, це єдина повноцінна університетська W3-професура, яка прямо оголошена для українських студій. Це вперше на такому рівні в Німеччині. Також торік у нас створено Promotionskolleg Ukrainian Studies — це перша в Німеччині структурована аспірантська програма, повністю присвячена українознавству.
Зараз у нас дванадцять докторантів. І це має величезне значення, що з’явиться так багато дисертацій про Україну. Адже – я дивилася статистику – з початку 1990-х у Німеччині в середньому на рік було 3,8 дисертації про Україну. Для порівняння: 13,2 – про Польщу, 17,3 – про Росію і 30,6 – про Францію.
Віадріна – це справді чудовий приклад системного дослідження України. Але чи можна сказати, що після початку повномасштабної війни в німецькій академії загалом стався певний перелом? Або принаймні різко зріс інтерес до українських студій та міждисциплінарних досліджень України?
Це був справді вирішальний момент. І це трагедія, що для цього знадобилася повномасштабна агресивна війна Росії. Так, Україна стала видимою. Стало очевидно, наскільки нам бракує знань про Україну, і наскільки цих знань бракує суспільству. Було запущено процеси, які можуть посилити Ukrainian Studies у Німеччині. Це більше, ніж нічого. Але все ж таки це ще не великий перелом.
Це видно, зокрема, з фінансування наукових проєктів. Раніше в DFG – Німецькому науково-дослідницькому товаристві, найважливішій інституції наукового фінансування в Німеччині – проєктів про Україну було вкрай мало.
Причина не лише в тому, що було мало українознавців і відповідно мало заявок. Якщо ти писав “Україна“ в назві проєкту або наукової статті, це знижувало шанси на фінансування чи публікацію. Інколи доводилося майже ховати це слово – не виносити в заголовок.
Зараз підтримка справді помітно зросла. У 2023 році DFG вперше профінансував українських досліджень більше, ніж російських. Але все ж ми ще дуже далекі від того, щоб українські студії були на рівні російських, які давно мають інститути, професури й сталі структури. Російські студії досі домінують у Німеччині.
Власне, щоб отримувати стале фінансування DFG, потрібні люди з сильним науковим профілем, з історією досліджень. Поки ми системно не розбудуємо українські студії у Німеччині, кількість людей, які взагалі можуть подавати потужні проєкти про Україну, залишається дуже малою.
Хто зараз займається українськими темами? Це переважно українські дослідники чи, можливо, вже з’явилося і чимало німецьких науковців?
Серед наших аспірантів у Віадрині понад 70% – українки й українці. Але є також люди з Нідерландів, Бельгії, є й німці. Просто через структуру фінансування –нас підтримує Німецька служба академічних обмінів (DAAD) – ми не можемо фінансувати німців напряму. Але намагаємося залучати їх іншими способами.
Наші Research Fellows – це частина мережі дослідників, яку ми будуємо фактично по всьому світу. До нас як запрошені науковці приїжджають колеги з України, Польщі, Італії, США.
У німецьких університетах є колеги, які працювали або працюють над українською тематикою. У Тюбінгені, наприклад, історик Клаус Ґествa, також є окремі фахівці у Мюнхені, Регенсбурзі. У Ґіссені та Бремені є сильні центри дослідження Східної Європи. Але це радше окремі осередки й проєкти, а не стала інституційна система.
Тобто ми знову ж таки повертаємось до того, що українські студії ще ніде не закріплені по-справжньому. Це ще попереду. І важливо, щоб такі центри, як у Віадріні й Регенсбурзі, колись фінансувалися не лише як проєкти, а перетворилися на сталі інституції. Лише тоді можна довгостроково планувати і дослідження, і викладання.
Чи є ризик, що після завершення війни інтерес до України взагалі зменшиться?
Це залежить від того, як закінчиться війна. У найкращому випадку буде так, як сьогодні з польськими чи французькими студіями. Ними широко займаються в Німеччині, бо це великі й важливі сусідні країни. Україна – майже сусідня країна. Тоді буде очевидно: звісно, важливо займатися Україною так само, як Польщею, Францією чи Європою загалом.
Це був би правильний сценарій, бо він означав би, що Україна виграла війну і одного дня стала нормальним членом Європейського Союзу – як Польща, Франція чи Німеччина. Якщо інтерес у цьому сенсі нормалізується, це було б добре.
Драматичніший і, на жаль, імовірніший сценарій: суспільний і політичний інтерес до України слабшатиме. З’являються нові кризи, нові війни, нові конфлікти, які відтягують увагу. Є також небезпека, що Україна стане лише дослідницьким кейсом для тих, хто займається зруйнованими суспільствами, кризами й конфліктами.
Найменше мені хотілося б, щоб Україну досліджували лише через призму війни й конфлікту. Але для цього, звісно, війна має закінчитися, щоб українські студії могли розвиватися в нормальному, здоровому масштабі.
Найгірший сценарій, якщо інтерес до України загалом впаде, а Міністерство закордонних справ, DAAD, DFG чи інші донори матимуть інші пріоритети й не продовжать фінансувати те, що ми тут побудували. Тоді українські центри, які чотири роки створювалися з величезною енергією, можуть просто розсипатися. Я навіть не хочу собі уявляти, що це може статися.
Так, давайте думати про краще. І, до речі, розкажіть про проєкт Віадріни, пов’язаний із післявоєнною розбудовою України.
З цього літнього семестру ми пропонуємо сертифікатну програму Ukrainian Studies для магістрантів. Вона призначена для всіх студентів магістерського рівня або вище, включно з докторантами, які хочуть мати український фокус у своїй програмі – незалежно від того, що саме вони вивчають.
Для цього навіть не обов’язково бути студентом Віадріни. Можна приїхати на один семестр як гостьовий студент, пройти курси й модулі та отримати сертифікат Ukrainian Studies на 30 ECTS.
Це може бути історія, соціологія, будівельна інженерія, фізика – будь-яка дисципліна. Ідея в тому, щоб студенти цікавилися Україною не лише академічно, а й, можливо, з огляду на майбутню відбудову. Наприклад, студент технічної спеціальності може вивчити трохи українську, дізнатися про історію, культуру, суспільство, конфлікт – і отримати базу, щоб потім професійно працювати з Україною як інженер, економіст чи фахівець із відбудови.
Для нас у Віадріні Ukrainian Studies – це не просто країнознавство і не просто “все про Україну“. Ми хочемо показати, що в Україні є дуже багато феноменів, які важливо досліджувати не лише тим, хто цікавиться Україною. Якщо хочеш зрозуміти Європу, Німеччину чи світ – варто дивитися на Україну.
Який саме український досвід цікавий і важливий майбутнім європейським ученим?
Як суспільство організовує регулярні протести й десятиліттями бореться за демократію? Як приватизація може піти катастрофічно неправильно й зробити країну економічно залежною на десятиліття? Як працюють інновації та суспільна згуртованість? Як мислити безпеку й свободу разом?
Усе це можна вивчати в Україні. І ці питання важливі не лише для розуміння України – вони важливі для розуміння світу. Наш підхід у тому, щоб через українські теми пояснювати Європу й світ.
Україна – це справді феномен, який Ви досліджуєте вже понад 20 років. Чи знайшли Ви для себе пояснення цього феномену?
Всеосяжного пояснення немає. Але те, що ми бачимо в Україні майже як ніде, це неймовірна динаміка між чужим пануванням і самовизначенням, яка триває сотні років.
Йдеться не лише про російську окупацію та колонізацію. В різні періоди Україна була під шведським, польським, литовським, турецьким впливом. Історично це країна, яка знову й знову перебувала в різних владних конфігураціях, але водночас протягом століть змогла вибудувати власну ідентичність, культуру й мову. І до сьогодні змушена боротися за самовизначення та визнання своєї окремішності.
Україна страшенно постраждала від багатьох окупацій, зокрема від Німеччини. У німецьких дебатах часто забувають, що Радянський Союз і Червона армія – це не те саме, що Росія. Нацистський похід і руйнування передусім вдарили по Польщі, Білорусі та Україні – значно більшою мірою, ніж по тому, що ми сьогодні називаємо Росією.
Це історичне знання дуже важливе. Воно впливає на українське суспільство, але має дійти й до нашого суспільства. Те, що ми вивчаємо про Україну, завжди має стосунок і до нас самих. Ми маємо розуміти, яку руйнацію нацистська війна залишила в Україні і яка відповідальність із цього випливає для нас сьогодні. А саме – підтримувати Україну в її самовизначенні. Без “якщо“ і “але“.
Що Ви зрозуміли про українське громадянське суспільство як соціолог, який досліджує його так довго?
Мене знову й знову вражає безумовна воля до самовизначення, яка проявлялася протягом століть, а потім у трьох революціях – Революції на граніті, Помаранчевій революції, Революції гідності. І яка сьогодні проявляється в неймовірній оборонній боротьбі проти російського вторгнення.
Вражає й суспільна згуртованість – попри всі конфлікти. Україна не є гомогенним суспільством. Але знову й знову виникає здатність суспільства виступати за самовизначення. Мені здається, що ми в Німеччині, з нашим дрібним бурчанням і постійним обертанням навколо себе, могли б із цього повчитися: що насправді важливо в житті.
