Почувши українську мову, він розпливається у білосніжній усмішці й складає пальці сердечком біля грудей. “Я вже сім разів був в Україні”, – каже Томас Муторс і обіцяє розповісти більше, щойно закінчиться робоча зміна.
56-річний чоловік працює гідом у Новій єпископській резиденції міста Бамберг, але сьогодні підміняє колегу на касі.
“Я роблю це у пам’ять про мою одеську бабусю”
Коли туристи розходяться, дістає телефон. У галереї – десятки фотографій і відео з України: машини, вщент забиті гуманітаркою, лікарні та школи, зруйновані будинки уздовж автошляхів і нові українські друзі.
“Я роблю це у пам’ять про мою одеську бабусю”, – розповідає Томас. Вона була етнічною німкенею. Її предки переселилися під Одесу ще у XVIII столітті, коли Російська імперія заохочувала німецьких колоністів освоювати землі на півдні сучасної України.
Наприкінці Другої світової бабуся, як і багато етнічних німців, змушена була тікати, рятуючись від депортації. По дорозі познайомилася з дідусем Томаса – етнічним німцем із Риги. Вона багато разів розповідала онуку історію, як їх переслідувала “російська армія – кавалерія чи щось подібне”. І як вони одного вечора сховалися на великому фермерському подвір’ї – просто у сіні. Томас не знає точно, де саме, але припускає, що це було десь на заході СРСР, або вже й за його кордонами.
Шукаючи втікачів, солдати проколювали багнетами стіг сіна буквально перед їхніми обличчями, але вони вціліли. А вночі, коли солдати спали, викрали у них двох коней і так дісталися маленького села поблизу Вюрцбурга, звідки Томас родом. “Я постійно думаю: якби вони не вижили тоді під час втечі, мене б сьогодні не було”, – каже він.
Свого дідуся він бачив лише на фото, бо подружжя невдовзі розлучилося. А от бабуся була для Томаса чи не найближчою людиною. У 18 років він навіть переїхав жити до неї, щоб допомагати по господарству. “Я доглядав за нею до самого кінця. Тримав її за руку, коли вона помирала”, – ділиться Томас.
Бабуся багато розповідала онуку про свою батьківщину – околиці Одеси, і показувала фотографії. “Жінки сидять на возах із сіном, всюди величезні поля. Усе саме таке, як у старих чорно-білих фільмах. Вони виглядали щасливими, попри те, що займалися важкою фізичною працею”, – ділиться спогадами онук.
“Пакування коробок залиште іншим”
Томас ніколи не був в Україні. Але щойно почалося повномасштабне вторгнення Росії, він прийшов до організації допомоги українцям у Бамберзі. Там уже збирали гуманітарний вантаж, і Томас сказав: “Пакування коробок залиште іншим. Я хочу і можу сам їхати в Україну”. Вже у березні 2022 року перший конвой вирушив з Аугсбурга до Ужгорода, щоб передати допомогу, а на зворотному шляху забрати українських біженців.
“Там стояв великий, кремезний чоловік із двома маленькими дітьми. Я запитав: хто їде з нами? Мені відповіли: діти. А батько залишиться. Їхня мати загинула під час атаки, а він повернеться назад — захищати свою країну. Тоді в мене навернулися сльози на очі. І це ще більше переконало мене, що треба продовжувати”, – каже Томас.
Під час тієї першої поїздки він дізнався, що інше баварське місто – Регенсбург – є містом-побратимом Одеси. Тож приєднався до благодійної організації Space Eye, яка базується у Регенсбурзі, і відтоді їздить у складі її гуманітарних конвоїв до Одеси, Миколаєва та інших міст. В Україну везуть медикаменти, дитячі іграшки, солодощі, одяг, інвалідні візки, ходунки, генератори та засоби гігієни. “Усе, що потрібно цивільним людям під час війни”, — коротко пояснює він.
Однією з місій стала доставка до Одеси 12-тонної пожежної машини. Томас показує фотографію, де він отримує у подарунок український прапор: “Це було дуже зворушливо”.
Томас би не сказав, що відчув себе як вдома, коли вперше приїхав до Одеси. Але завдяки розповідям бабусі все здавалося йому ніби знайомим і саме таким, як він собі уявляв. “І я відчув сильний зв’язок із людьми там. Чудові люди, які прийняли нас із великою теплотою”.
“Я і мої друзі трохи божевільні”
У ці поїздки Томас вирушає під час відпустки. “Я і мої друзі трохи божевільні, бо ми все це робимо добровільно у свій вільний час”, — сміється він.
Томас не лише возить гуманітарну допомогу в Україну, а й бере участь у її зборі. Наприклад, обходить лікарів у Бамберзі – із проханням допомогти з медикаментами українським лікарням. “Я просто заходжу до лікаря і кажу: у тебе ж напевно є рекламні препарати від фармацевтичних компаній, які лежать у шухляді. Наповни мені сумку”.
Каже, що люди допомагають охоче, якщо говорити з ними прямо і чесно. “Треба просто добре ставитися до людей, чітко пояснювати, що ти робиш і навіщо. Принаймні у мене це працює”. Часто достатньо одного повідомлення у WhatsApp. Хтось із знайомих, наприклад, пише: “У мене є десять пар зимових чобіт”. Тоді Томас сідає в машину і їде їх забрати.
Буквально кілька тижнів тому Томас повернувся із останньої поїздки – до Нікополя та Одеси. У Нікополі в нього була особлива місія – допомогти своєму другу Райнеру.
“Ти просто повинен туди їхати”
Райнер Дітль – пекар, який теж є активістом Space Eye і регулярно їздить в Україну. Він облаштував чотири пересувні пекарні у прифронтових містах і уже мав одного прийомного сина з України – забрав його разом з іншими біженцями під час однієї з перших поїздок.
А тепер планував взяти під опіку ще одну дитину із прифронтового Нікополя. “Хлопець фактично жив на вулиці”, — каже Томас. Тож вони поїхали туди спеціально, щоб його забрати. “Райнер подзвонив мені й сказав: мені потрібен хороший, сильний чоловік. Людина, яка це витримає”. Томас усміхається й додає: “Було приємно, що він тоді подумав саме про мене”.
Від позицій російських військ Нікополь відділяє лише річка Дніпро, тож місто постійно потерпає від обстрілів. За словами Томаса, лише за день до їхнього приїзду Нікополь зазнав інтенсивної атаки, а наступний обстріл стався майже одразу після їхнього від’їзду. “Тому в якомусь сенсі нам пощастило”, — каже він.
Їхали вночі, на великій швидкості і не без пригод: на розбитих дорогах вони двічі пробили шини. Томас показує відео у своєму телефоні: сірі майже порожні вулиці, затягнуті сітками від дронів, висохле Каховське водосховище. На місці, де колись була вода, тепер лише трава. А по той бік Дніпра стоять російські війська.
“Усе зруйноване. Не лише будинки й дороги, а й люди теж. Вони там постійно дивляться в землю, – каже Томас. – І ти просто повинен туди їхати. Навіть якщо лише для того, щоб обійняти людей і сказати, що ми поруч і не припинимо вам допомагати”. На його думку, найгірше, коли з’являється втома і байдужість. “Коли люди кажуть: “Ну все, вже досить”.
Наступну, восьму поїздку він планує на Різдво – у складі чергового гуманітарного конвою. Каже, що його 29-річна донька завжди дуже хвилюється, коли він вирушає в Україну. Але разом з цим – пишається батьком. Потім Томас додає: “Я роблю це також заради моїх майбутніх онуків, щоб вони жили у мирній Європі”.
