Заснований українською співачкою у Берліні гурт PALMIRA FURMAN переміг у загальнонімецькому фіналі фестивалю Emergenza. Він відбувся 13 червня у культовому берлінському клубі SO36. Тепер музиканти представлятимуть Німеччину на міжнародному фестивалі Taubertal у Баварії – у серпні цього року.
Для багатьох українців у Берліні Пальміра Фурман – це голос української колони на цьогорічному Карнавалі культур. Саме у її виконанні 24 травня під час ходи звучала “Ой у лузі червона калина”. Але поза українськими подіями співачка вже кілька років будує власну історію на німецькій рок-сцені.
Опинившись у 2022 у Берліні з однорічним сином, вона почала життя фактично з нуля: вивчала мову, відкрила власну вокальну школу і вкладала всі зароблені гроші у розвиток гурту PALMIRA FURMAN, який сама ж і зібрала.
Як це – після вимушеного переїзду робити музичну кар’єру з малою дитиною на руках? Чому українська поп-виконавиця у Берліні вирішила стати рокеркою? Як зібрати міжнародний гурт через телеграм-чат? І що відчуває людина, коли мрія про перемогу здійснюється? Про все це Пальміра Фурман розповіла у великому інтерв’ю Amal News.
Пальміро, насамперед хочу привітати з перемогою на Emergenza. Amal News писала, що ви готуєтесь до фіналу, тож тепер тим цікавіше розпитати, як все пройшло. І як ви пережили цей момент перемоги?
Я сумнівалася до останніх секунд, що вдастся перемогти, тому що достатньо сильна конкуренція була – ми ж чули вживу інші гурти. І мене просто трусило, мої музиканти казали «Пальміра, буде вже як буде, не треба так хвилюватися». І коли оголосили, що наш гурт переміг у берлінському фіналі, мене накрило, я почала кричати від радості.
Але не встигла оговтатися, як ведучий перейшов до оголошення вже загальнонімецьких результатів. Крім нас, за перемогу змагалися гурти ще з трьох міст. І коли я почула, що це PALMIRA FURMAN, в мене просто рікою полилися сльози. Чесно, я не хотіла плакати на сцені, але не стрималася.
Але мені здається, ви взагалі – людина дуже емоційна.
Так, я не ховаю емоцій, але мені справді не хотілося в такий момент плакати. Першою я подзвонила мамі в Київ – розбудила її посеред ночі, і вона теж розплакалася. А зранку вже син стрибав від радості, коли прокинувся і побачив диплом переможця.
Переможця фестивалю обирають глядачі шляхом голосування. Напевно, там були в основному німці?
Чесно кажучи, саме на моєму виступі було неймовірно багато українців. Із 600 людей, мені здається, не менше сотні. Із прапорами, із жовто-блакитними браслетами-світлячками. Хоча після виступу до нас також підходило багато німців – уточнювали, як називається наш гурт, щоб проголосувати.
І, до речі, серед дев’яти берлінських фіналістів я ж була не єдина українка. Ще був гурт Allie and the feathers з українською вокалісткою, теж чудово виступив і посів друге місце у берлінському фіналі.
За цією перемогою очевидно стоїть велика робота. Давайте відмотаємо трохи назад. Ви приїхали до Берліна у 2022 році з маленьким сином. У той момент музична кар’єра взагалі була у планах?
Спочатку треба було просто зібратися з силами, щоб вижити. Нова країна, маленька дитина, документи, пошук житла і дитсадка, мовні курси, Джобцентр. Але, якщо чесно, в мене дуже швидко з’явилося відчуття, що я хочу залишитися саме тут. Берлін – місто контрастів, але я відчула в ньому безпеку і свободу.
Тут у мене ніби відкрився ресурс, якого раніше не було. І я зрозуміла: треба діяти. Тому вже через три місяці я зареєструвалася як самозайнята підприємиця і розпочала давати уроки у своїй вокальній школі. Я викладаю вокал вже 17 років.
І навіть не було думки просто підробляти неофіційно, як це – не таємниця – дехто практикує тут, надаючи різні послуги?
Ні. Я одразу вирішила: якщо хочу будувати життя в Німеччині, треба все робити правильно і легально. Тому довелося розібратися з німецькою системою оподаткування.
А як, до речі, у вас з німецькою?
Я вчила німецьку у школі, але приїхавши сюди, не могла нормально зв’язати кількох слів. Тому починала з А1, як і більшість із нас, дійшла до В 2. Усний іспит склала, письмовий ні, але для спілкування і комунікації з офіційними установами мені вистачає.
Коли ви вперше вийшли на берлінську сцену?
Мене запросили заспівати на збірному благодійному концерті на підтримку України ще у 2022. Я виступила тоді лише з одним акустичним гітаристом. І після цього до мене підійшли організатори берлінського фестивалю EU4ya Street Music festival і запросили взяти участь. Більше того, їм так сподобалася моя пісня пісня United, що вони запропонували виконати її на закритті фестивалю спільно всіма учасниками.
І там мене підтримало дуже багато людей, які казали: “Пальміро, давай, рухайся вперед, у тебе велике майбутнє”. Мабуть, це був момент, коли я справді повірила в себе. І подумала: якщо людям подобається, як я співаю просто під гітару, то що буде, якщо зібрати повноцінний рок-гурт?
Але ж в Україні ви виступали на поп-сцені, будучи фронтвумен гурту KиївЕлектро. Чому в Берліні раптом рок?
Насправді рок мені завжди був ближчим. КиївЕлектро був комерційним поп-проєктом. Ми їздили в тури, виступали, гурт був досить відомий. Але я не займалася організацією – у нас були продюсери, а я була виконавицею.
У Берліні все інакше. Я сама продюсую проєкт, сама керую процесами, сама приймаю рішення. І музично я теж нарешті роблю те, що мені ближче.
Ключове слово тут “нарешті“?
Так, тут я нарешті дозволила собі бути сміливою і бути собою. У поп-музиці часто все тримається на простій мелодії, яка швидко запам’ятовується. А рок дає набагато більше свободи – і вокалісту, і музикантам. Там можна показати характер, енергію, силу голосу.
Як ви знайшли музикантів у Берліні?
Дуже просто: написала в телеграм-чаті для музикантів, що хочу створити гурт і шукаю людей для проєкту. Запостила свою фотографію. Мені відповів один хлопець, який згодов став першим барабанщиком. Він написав: “Ти така неординарна, я хочу з тобою грати”. Ми досі з ним спілкуємося. Саме він допоміг мені знайти перший склад гурту PALMIRA FURMAN.
Але склад потім змінювався?
Так. Тому що творчий процес складний. Хтось хоче одразу велику сцену, хтось – гарантовані заробітки. А коли проєкт ще тільки розвивається, не всі готові вкладати свій час і енергію без миттєвого результату.
З першого складу залишився тільки Ніко, він із Бразилії. Інші музиканти змінювалися. Але зараз мені дуже хочеться вірити, що нинішній склад – вже остаточний. Крім бразильця, це ще двоє італійців та одна українка – така от вибухова суміш темпераментів.
Скільки зараз у вас пісень і де їх можна послухати?
Офіційно випущених пісень у нас п’ять, три англійською і дві українською – “Україна чорноброва” і “Хочу бути”. Їх можна слухати основних стрімінгових сервісах. Зараз ми працюємо над піснею “Люта зима” – вона про війну. І є ще одна українська пісня, зовсім новий матеріал, поки без остаточної назви.
Загалом у репертуарі вже сімнадцять пісень – приблизно 20% українською і 80% англійською. Планів багато, як у Наполеона. Але кожна пісня – це величезна кількість часу і грошей. Спочатку ми з гуртом придумуємо музику, репетируємо, доводимо пісню до нормального звучання. Потім кожен музикант окремо записує свій інструмент у студії, яку я орендую. Потім я записую вокал. Далі всі доріжки йдуть звукорежисеру – на зведення і мастеринг.
Можу припустити, що все це у Берліні недешево. Звідки у вас гроші?
Спочатку усе, що я заробляла на уроках вокалу, я вкладала в гурт. Фактично я викладала для того, щоб мій гурт існував. Зараз у нас уже є частково платні концерти, і це велика перемога. Але на початку я була сама собі інвестор, продюсер, менеджер і режисер.
Звичайно, було важко. Я досі поєдную викладання, гурт, організацію концертів, документи, дитину. Іноді руки опускаються. Але я не дозволяю собі надовго застрягати в цьому стані. Якщо відчуваю, що стає важко психологічно, працюю зі спеціалістом, щоб рухатися далі.
А син уже адаптувався в Німеччині?
Так. Спочатку було непросто з німецькою. Перший садочок був фактично з українською групою дітей, і німецької там майже не було. Я хвилювалася, бо в нього був ступор.
Але потім за допомогою друзів ми знайшли дуже хороший садочок при Tехнічному університеті. І за рік-півтора він уже вільно заговорив німецькою. Іноді навіть мене виправляє.
Вам вистачає часу на материнство, коли стільки всього одночасно?
Якби я сиділа зараз у психолога, я б сказала: мені іноді дуже важко. Викладання, гурт, дитина – це багато.
Але з кожним роком я ніби прокачуюся. Отримую новий досвід, навчаюся краще справлятися. Мені важко, але в мене є мотивація вдосконалюватися, щоб ставало легше.
Після перемоги на німецькому фіналі що для вас змінюється?
По-перше, це величезне підтвердження, що ми рухаємося у правильному напрямку. По-друге, тепер ми представлятимемо Німеччину на міжнародному фестивалі Taubertal – це справді великий і дуже атмосферний майданчик просто неба з 20-тисячною аудиторією.
Я досі не до кінця усвідомила, що сталося. Але точно знаю: ця перемога дала мені ще більше віри в себе і в те, що навіть після повного обнулення можна знову вийти на сцену – і перемогти.
