Кінорежисер Олександр Довженко став одним із небагатьох українських митців свого покоління, який не лише побував, а й навчався за кордоном. У квітні 1922-го майбутній режисер прибув до Берліна, де прожив понад рік. Спочатку працював у дипломатичному представництві УСРР, однак уже за кілька місяців залишив службу й вступив до приватної мистецької школи. Навчання зміг оплатити завдяки стипендії від Народного комісаріату освіти УСРР. При цьому майбутній знаменитий режисер не мав професійної кінематографічної освіти.
Берлінський період і досі лишається одним із найменш досліджених у біографії митця. Хоча значною мірою саме він сформував його художній світогляд. Довженко жив у Шарлоттенбурзі разом із першою дружиною Варварою Криловою, яка працювала в українському торговельному представництві й добре володіла німецькою мовою.
Відомо, що майбутній режисер мешкав за адресами Курфюрстендамм 227 та Бісмаркштрассе 69. За останньою нині встановлена меморіальна дошка режисеру – це одна з точок на карті “Українські місця в Берліні”, до якої водять українські екскурсії.
Збереглися принаймні два фото Довженка того часу. Перше – портрет у капелюсі.
Друге – разом із дружиною Варварою біля пам’ятника кайзеру Вільгельму І. Масштабний 21-метровий монумент із кінною статуєю німецького імператора був популярним місцем для фотографування. Його встановили навпроти Берлінського палацу (нині на цьому місці відбудована історична будівля, де розташований Форум Гумбольдтів) і знесли у 1950 році.
“Він потрапив у Європу, де йому відкрився інший світ”, – говорить директорка Довженко-Центру Олена Гончарук в інтерв’ю проєкту “Власні назви з Мирославою Барчук”. “Я думаю, що Європа його дуже захопила, і він пізнав контраст із сільським життям і тяготами людей у провінції. Якщо в родині залишилося двоє дітей з чотирнадцяти, то очевидно, що їм було дуже несолодко. Проте Довженко мав природний потяг до краси, і десь це, можливо, виховано природою, на якій він зростав. Тож я думаю, Європа це лише посилила в ньому”.
За словами кінознавця Олександра Телюка у матеріалі для Суспільного, Берлін 1920-х став для молодого Довженка своєрідною мистецькою лабораторією. Він постійно відвідував мистецькі події, художні студії та багато працював сам. Колишній приятель Довженка Олександр Мар’ямов згадував, що режисер проводив вечори на виставках і в майстернях, а щодня кілька годин працював за мольбертом. Дослідники також припускають, що Довженко навіть виставляв власні навчальні роботи.
Під час берлінського періоду Довженка, восени 1922 р., у галереї Ван Дімена на Унтер ден Лінден 21, відкрилася масштабна “Перша російська художня виставка”. Серед представлених авторів були й українські авангардисти – Архипенко, Бурлюк, Екстер, Малевич та інші.
Тривалий час у радянському кінознавстві побутувала думка, що Довженко навчався у німецького художника-експресіоніста Еріха Геккеля. Однак пізніші дослідження довели: найімовірніше, наставником режисера був німецький художник Віллі Яккель, представник модерністського мистецтва, чиї роботи про Першу світову війну могли суттєво вплинути на візуальну мову Довженка.
Дослідники знаходять прямі перегуки між графікою Яккеля та кадрами зі знаменитого фільму “Арсенал” – зокрема у сценах із загиблими солдатами. Водночас на творчість Довженка помітно вплинув і художник Георг Гросс, відомий гострою соціальною сатирою та гротеском. Його стиль, вважають кінознавці, частково відобразився у ранніх стрічках українського режисера.
Ще однією важливою постаттю для Довженка була відома німецька художниця Кете Колльвіц, яка працювала з темами війни, втрати й людського болю. Її вплив, за спостереженнями дослідників, теж можна побачити у сценах “Арсеналу” – режисер зображає материнське горе через майже монументальні, статичні образи.
Попри значення цього етапу, сам Довженко рідко згадував про Берлін у своїх спогадах. Проте, як вважають дослідники його творчості, саме досвід життя в культурному центрі Європи, знайомство з новітнім мистецтвом, політичною сатирою стали основою його кіномови в майбутньому.
До Берліна Довженко повертався ще двічі – у 1929 році для роботи над німецьким прокатом фільмів “Арсенал” і “Звенигора”, а в 1930-му – під час європейського туру стрічки “Земля”. Хоча цензура тоді дозволила лише обмежений прокат фільму, саме німецька столиця стала одним із перших міст Європи, де творчість українського режисера побачила міжнародна аудиторія.
Місця Довженка в Берліні
Крім меморіальної дошки за адресою Бісмаркштрассе 69, у Берліні є ще одне “довженківське” місце. Це кінотеатр Arsenal. Донедавна він розташовувався на Потсдамер Платц, але в травні 2026 р. переїхав до Веддінга (Plantagenstraße 30, 13347).
Наприкінці 1960-х пара кіноманів Ульріх та Еріка Ґрегор із Західного Берліна вирішили відкрити власний кінозал. Серед стрічок 1920-х років особливе враження на молоде подружжя справив фільм Олександра Довженка “Арсенал”. Саме його назву вони зрештою обрали для свого кінотеатру – через її символічність і багатозначність, а також через силу самого фільму.
“Усе радянське кіно було нам близьке, зокрема як фіксація революції. Але цей фільм сподобався найбільше своєю незвичайністю, а також тим, що його назва пасує кінотеатру й має різні значення”, – розповів Укрінформу Ульріх Ґрегор.
За словами подружжя, у ті роки вони сприймали раннє радянське кіно передусім як новаторський і потужний за емоційним впливом кінематограф. Цей інтерес багато в чому формувався атмосферою Західного Берліна кінця 1960-х – міста свободи, студентських протестів і пошуку альтернативних моделей суспільства на тлі війни у В’єтнамі та пам’яті про нацизм. Для молодого покоління це було не стільки захоплення СРСР, скільки прояв відкритості до різних ідей та критичного ставлення до політики.
Звісно, довгий час у німецькому культурному просторі Довженка сприймали передусім як режисера радянського кіно. На виставках у 1970-х у НДР його представляли як одного з “піонерів радянського кінематографа”. Утім після 2014 року, а особливо після 2022-го, творчість Довженка дедалі частіше переосмислюють у контексті української культури.
У 2015 р. в Arsenal показали програму “Політика ритму. Кіно українського авангарду”, де поряд із роботами інших українських режисерів демонстрували й фільми Довженка. Після початку повномасштабної війни ці покази стали регулярнішими й отримали нове прочитання – вже через українську історичну оптику та тему деколонізації.
Особливим став показ “Арсеналу” у Берліні до 130-річчя від дня народження українського режисера. Його, а також дискусію після сеансу організували спільно Довженко-Центр та Український інститут. Медіа після події писали, що Довженка дедалі частіше сприймають уже не як радянського режисера. Берлін, який колись формував його як митця, сьогодні по-новому відкриває вже як українського класика.
