Ще кільканадцять років тому німецький журналіст Андреас Тьольке брав інтерв’ю у Жана-Поля Готьє, Карла Лагерфельда та Захи Хадід, літав бізнес-класом і жив у п’ятизіркових готелях.
Сьогодні 66-річний Тьольке збирає в Німеччині пожертви для України, регулярно їздить до Херсона і каже, що його життя стало значно “ексклюзивнішим“, ніж у часи глянцю. Бо незнайомі люди, які живуть в епіцентрі бойових дій, довіряють йому свої історії, а Україна стала місцем, де він хоче оселитися після війни й зустріти старість.
“Я говорю на суржику“
“Я вже розумію українську і сам трошки говорю, але дуже погано – переважно на суржику”, – під час знайомства каже Андреас Тьольке. Ми зустрічаємося в Kreuzberger Himmel – берлінському ресторані, який він відкрив 2018 року. Тут працюють винятково люди, які приїхали до Німеччини як біженці.
Поруч із Андреасом – його собака Арі. Час від часу він перериває розмову й виходить покурити у компанії свого чотирилапого друга. Під час поїздок до України Арі його також супроводжує.
Андреас каже, що українську спочатку вчити не збирався. Але коли поїздки до України стали регулярними, вирішив, що мусить мати про мову хоча б якесь уявлення. Та оскільки в Одесі і Херсоні багато людей говорять російською, свою мовну суміш він називає суржиком.
“Як завжди. Евакуація”
В Одесі Андреас винаймає квартиру і звідти їздить з українською командою до Херсона. Зазвичай вирушають близько п’ятої ранку, проводять у Херсоні чотири-п’ять годин, а дорогою назад зупиняються у Миколаєві. “Там ми сідаємо, п’ємо пиво і їмо суші, бо всі вже абсолютно виснажені”, – розповідає волонтер.
Ще у 2024 він часто залишався в Херсоні на ніч – у готелі в центрі міста, який тоді ще працював. Сьогодні іноземці не можуть навіть просто заїхати до Херсона. За добу до поїздки Тьольке надсилає свої документи військовій адміністрації. За роки регулярних візитів його там уже знають. Під час однієї з останніх евакуацій на блокпості до нього підійшов військовий і запитав: “Андреас, ти що, знову тут?” – “Як завжди. Евакуація”, – відповів Тьольке.
У Херсоні Be an Angel – благодійна організація на чолі з Тьольке, співпрацює з місцевою командою волонтерів “Сильні бо вільні”. Німець називає їх людьми, “за яких пішов би у вогонь”. Вони регулярно їздять у найбільш небезпечні райони, привозять людям їжу та ліки – або вмовляють виїхати.
“Моя робота – знаходити гроші“
Сам Андреас міг би координувати цю роботу і з Берліна. Але пояснює, що особисті поїздки мають дві причини. Перша – відповідальність перед німецькими донорами. Люди, які переказують гроші, хочуть знати, куди вони потрапили і на що були витрачені. Тьольке вважає своїм завданням перевіряти це особисто.
Друга причина – гроші збирати стає дедалі складніше. “Німці звикли до війни в Україні. Вони вже мало жертвують або не жертвують взагалі”, – каже він. І додає відверто: якщо німець повертається з Херсона і каже, що там справді жахливо, для німецької аудиторії його слова нерідко мають більшу вагу, ніж слова українки біля зруйнованого будинку. “Моя робота – знаходити гроші. Якщо я можу отримати їх завдяки тому, що сам там був і можу про це розповісти, я це робитиму”.
До Херсона він почав регулярно їздити із середини 2023 – буває там щонайменше раз на вісім-десять тижнів. Цього року, за його словами, їздив уже п’ять разів. За цей час бачив, як змінювалося місто: після деокупації, руйнування Каховської дамби і тепер, російські FPV-дрони влаштовують “сафарі”на цивільних.
“Щоразу, коли я туди їду, думаю: гірше вже бути не може. Але щоразу стає гірше”, – каже Тьольке. Під час останньої поїздки у серпні разом із журналістами ARD дрон збили приблизно за 80 метрів від них. Пересуватися містом допомагає “Чуйка” –детектор, який попереджає про наближення російского дрона. “Те, що я тепер узагалі розуміюся на таких речах,– це вже повне божевілля”, – міркує Тьольке.
“Діти не повинні вчитися цього”
Остання поїздка була особливо складною ще й тому, що Тьольке був присутній на курсі Stop Bleeding для херсонських дітей. Be an Angel організувала цей тренінг разом із Ambulance for Kids та місцевими партнерами. Ідея з’явилася після того, як директор Ambulance for Kids Марк Фрідріх побачив, у яких умовах живуть люди в місті. Він запропонував навчати дітей, що робити під час атак і як допомогти тяжко пораненому.
Андреас зізнається, що спочатку сама думка про такий курс його шокувала. “Діти мають учитися дуже багатьох речей. Але вони не повинні вчитися, як зупиняти сильну кровотечу чи як перетискати руку або ногу, щоб людина вижила”.
Батьків запитали, чи погоджуються вони на такі заняття. Вони сказали “так“. Перший курс тривав два дні, у кожній групі було по вісім дітей. Наймолодшій – шість років. Сам Тьольке каже, що погано переносить вигляд поранень. “Я багато чого можу, але з ранами – ні. Мені одразу стає страшно, я починаю панікувати. Лікарем я точно не міг би бути”.
На заняттях перед дітьми лежав муляж рани, з якого бризкала штучна кров. Діти мали пальцями затампонувати рану. Інструктор пояснював: у реальній ситуації поранений може кричати, відштовхувати й просити зупинитися, бо це дуже боляче. Але якщо не зупинити кровотечу, людина може померти.
Тьольке каже, що найбільше його вразило, наскільки спокійно діти це сприймали. Вони ставили запитання, цікавилися, намагалися правильно виконати вправи. “Це було прекрасно і жахливо водночас”, – згадує він. Прекрасно – бо вони залишалися звичайними допитливими дітьми. Жахливо – бо їм взагалі доводиться знати такі речі.
Після курсу кожна дитина отримує турнікет і набір першої допомоги, який залишається в родині. “Не дай Боже, щоб він знадобився. Але якщо щось станеться – він буде”, – каже Тьольке.
“І весь автобус видихає”
27 лютого 2022 року до Be an Angel з Молдови зателефонував Герман Майнгаст. Він розповів, що до країни масово прибувають люди з України і місцева система вже не справляється. Саме цей чоловік, каже Тьольке, дав поштовх усьому, що сталося далі: після його дзвінка Андреас вирішив поїхати до Молдови. Нещодавно Майнгаст помер від інфаркту, і Тьольке каже, що для нього важливо назвати його ім’я – на знак пам’яті про людину, з якої для Be an Angel фактично почалася українська історія.
Тоді ж директор берлінської Нової національної галереї запропонував провести 24-годинний марафон зі збору пожертв для Be an Angel. Андреас вирішив поїхати до Молдови сам – узяв маленьку валізу, розраховуючи залишитися лише на кілька днів. “Я думав: подивлюся, як працює евакуація і чи все нормально з автобусами”, – згадує він.
Одним із перших місць, які він побачив, була спортивна зала, де розмістили ромів і сінті. За словами Тьольке, умови там були гіршими, ніж для інших біженців, а їжа – “огидною”. Be an Angel почала вивозити людей звідти. І він сам залишився у Кишиневі, щоб налагодити процес евакуації.
Але біженцям з Донбасу, Запоріжжя чи з Херсона було важко добиратися до Молдови. Тоді Тьольке вперше поїхав до Одеси, а пізніше перебрався туди і продовжив евакуації вже звідти. До Берліна він повернувся лише через дев’ять місяців.
За словами німецького волонтера, з початку війни Be an Angel евакуювала до Німеччини 24 тисячі українських біженців. Сам Андреас кілька разів особисто вивозив їх з Херсона до Німеччини.
Тепер автобус до Херсона вже не заїжджає. Людей забирають автомобілями “Сильні бо вільні” – з дому або з пункту збору – і везуть до Миколаєва. Там перевіряють списки й документи, після чого автобус вирушає далі до Німеччини.
На запитання, чи є серед тисяч евакуйованих одна історія, яка вразила найбільше, Тьольке відповідає: з часом усі вони стають дуже схожими одна на одну. Натомість у пам’яті закарбовуються картинки. Людина стоїть біля автобуса з трьома валізами – і це все, що залишилося від її життя.Чоловіки махають дружинам і дітям, які їдуть, і не знають, коли побачать їх знову. “Для мене це щоразу найстрашніша картина”, – каже Тьольке.
А потім вони перетинають кордон. “І весь автобус видихає. Це справді фізично відчувається”, – розповідає волонтер. І тоді він каже пасажирам: “Це буде ваша перша ніч за багато років без повітряної тривоги, без дронів, без нічого. Буде тихо. Тож не скаржтеся, якщо ліжко буде незручне”.
400 людей у трикімнатній квартирі
Допомагати біженцям Андреас почав задовго до повномасштабної війни в Україні. У 2015 до Німеччини масово приїжджали люди із Сирії та Афганістану. У Берліні місць для всіх не вистачало. “Я дивився на це і думав: вибачте, Німеччина – одна з найсильніших економік світу, і ми не можемо знайти житло для кількох тисяч людей?” – згадує Тьольке.
Як і багато інших берлінців, він запропонував тимчасово поселити людей у себе. Квартира Андреаса – 120 квадратних метрів і три кімнати. За його словами, за пів року через неї пройшло близько 400 людей. Спочатку він був упевнений, що це лише тимчасова допомога. Люди отримають дах над головою, а далі німецька система займеться документами, процедурою надання притулку, мовними курсами та всім іншим.
Але так не сталося. Люди, які вже жили у нього або в квартирах його друзів, поверталися з новими проблемами. Хтось не розумів листа від відомства, комусь потрібна була допомога з документами чи роботою. “І як в такий момент ти скажеш людині, яка жила у твоєму домі: я більше не хочу мати з тобою нічого спільного?” – каже він. Тож Тьольке та команда Be an Angel почали розбиратися, як працює система допомоги біженцям, відкрили офіс, зайнялися консультаціями та пошуком роботи.
“То було гарне життя”
Приблизно тоді ж закінчилася і його попередня професійна кар’єра – журналіста, який писав для Vogue, Tatler, ELLE та інших видань. За тим життям Андреас, каже, не сумує. Хоча згадує його із задоволенням: бізнес-клас у літаку, п’ятизіркові готелі, зустрічі із зірками.
“То було гарне життя”, – каже він. Але якось найкращий друг сказав Андреасу: “Тоді ти був циніком”. І він погодився, що так і було. “Бо ти живеш у світі, де вінтажне рожеве шампанське – це щось звичайне. Хоч сам і не належиш до цього світу, але ж постійно спостерігаєш”, – пояснює Тьольке.
Він бачив, як люди витрачають величезні гроші на речі, які насправді не мають справжньої цінності. І в якийсь момент відчув: “Я все це вже бачив. Я був у всіх музеях, спілкувався з багатьма видатними людьми, їздив на яхтах і жив у люксових отелях з панорамними вікнами”. Тепер той самий друг каже, що він більше не цинічний: “І мені дуже подобається це чути”, – зізнається Андреас.
Втім, помітно, що від журналіста в Тьольке залишилося багато. Тільки тепер результатом має бути не стаття, а допомога. “Я думаю як журналіст: намагаюся зрозуміти, що відбувається, а потім – як це комунікувати, щоб знайти гроші і змінити ситуацію”, – каже він.
І головне: люди із Сирії, Ірану, Афганістану, України впускають його у своє життя. “Люди розповідають мені свої історії, хоча зовсім мене не знають. Вони мені довіряють. Для мене це величезний подарунок”.
Саме тому слово “ексклюзивний”, яким зазвичай описують його колишнє життя, Тьольке тепер розуміє інакше. “Тоді все було ексклюзивним, бо було дуже дорогим. Але я думаю, що моє життя зараз набагато ексклюзивніше”.
“Частина мене завжди в Україні”
Коли Тьольке повертається до Берліна після поїздок в Україну, йому не потрібні дні, щоб перемкнутися: “Частина мене завжди в Україні”. Навіть сидячи в Kreuzberger Himmel, він отримує повідомлення звідти.
В Одесі Тьольке винаймає квартиру на час приїздів, має друзів, улюблені місця. “Я там живу. Це не так, що я приїхав щось зробити й поїхав. Ми з друзями ввечері ходимо їсти. Я ходжу до моря. Це моє місто”.
Свою старість він теж бачить в Україні. Десь під Одесою у нього буде дача. Вранці “цей божевільний німець” виходитиме на подвір’я, Арі разом з ним, а сусід сваритиметься, бо пес знову наробив у його городі. “Це моя мрія”, – посміхається Тьольке.
А одного дня, коли йому буде 78 чи 80, сусід зранку помітить щось незвичне: не вибіг собака, не вийшов німець. Зайде перевірити – а той просто заснув у своєму ліжку і вже не прокинувся. Але до цього, каже Тьольке, ще багато роботи.
На запитання, що саме він робитиме після війни, відповідає одразу і з натхненням: “Відбудова!” Він уже думає про те, як використати мережі місцевих волонтерів. Саме вони, каже Тьольке, добре знають свої міста й області – що зруйновано, де допомога потрібна насамперед і що справді має сенс відновлювати. На його думку, ці люди можуть стати своєрідними менеджерами для тих, хто після війни прийде в Україну з грошима та проєктами. І сам Андреас збирається бути серед них.
