Skip to main content

Чому я не розмовляю німецькою мовою вдома

Фото ілюстративне -  Priscilla DuPreez/Unsplash
Фото ілюстративне - Priscilla DuPreez/Unsplash

Найдивніше питання, яке я отримувала в Німеччині, – “А ви розмовляєте німецькою вдома?” або інше формулювання: “Чому ви не розмовляєте німецькою вдома?”. І через останню розмову зі знайомою, яка жалілася на те, що не знає, як на таке відповідати, думаю, варто дещо пояснити.

Зазвичай це питання виникає в контексті вивчення німецької мови або вдосконалення її у наших дітей. Тут варто сказати, що ми в 2022 році привезли в Німеччину наших дітей у віці 10-ти, 14-ти та 15-ти років. Тобто в пік підліткового віку припала їх адаптація і, якщо можна так сказати, інтеграція в Німеччині.

Чесно, я не знаю, як собі уявляють наш побут люди, які ставлять подібні запитання. В час мого приїзду в Німеччину я не знала німецькою ні слова. І мій нинішній рівень – далекий від середнього. Коли я працювала як волонтер в  німецькій школі і мене попросили допомагати вчительці першого класу, то я себе відчувала як найтупіша людина у цьому класі, яка уявлення не має, як сказати: “зав’яжи шнурки”, “перегорни сторінку” чи “пошикуйтеся по двоє”. А про назви першоцвітів, видів птахів чи дерев, я взагалі мовчу. Все було відкриття. Бо на курсах німецької для дорослих більше вивчають про заяви, договори, бевербунги, ну і звісно покупки, відвідування лікарів чи професії.

Вивчення німецької мови у нас у всіх співпало з шоком. Від того, що війна, і вона надовго, від втрати дому як опори і фортеці, від повного обнулення власного професійного досвіду в Німеччині, і від абсолютної безперспективності майбутнього. І якщо ми, дорослі, які свідомо обрали біженство замість життя на війні, спираючись на свій досвід, ще могли якось мотивувати себе шукати шляхи вилізти з тієї ями, в яку ми потрапили. То для підлітків світ зруйнувався в момент. З ними ніхто не радився і вони не приймали це рішення. Вони залишили всі свої речі, усіх своїх друзів, усі свої мрії. 23 лютого я пообіцяла молодшому сину, що завтра він вперше піде до школи самостійно (у нас велике місто, багато руху, і ми завжди його супроводжували). Але зранку вже ніхто не пішов до школи, бо була суцільна сирена і обстріли. Замість школи ми сиділи у підвалі. Так от, зараз йому 15, і він досі згадує, як він цього чекав, і як це не сталося.

А зі старшим сином, який гарно вчився, ми вже їздили по університетах і шукали, де було б круто навчатися після школи (українські діти закінчують школу в 17 років). Тож, коли ми приїхали в Німеччину і його взяли до місцевої гімназії, і виявилося, що йому треба вчитися в ній ще як мінімум 3 роки, це точно не входило в його план.

У новій країні підлітки-біженці отримують те ж, що й дорослі – повне обнулення. Ти не свій серед однолітків, ти більше не кмітливий на уроках (ну або надто повільний/надто тихий/неініціативний/немотивований – виберіть своє), ти не маєш більше жодної близької людини поза родиною (немає друга, який тебе знає з дитсадочка, немає тренера з легкої атлетики, немає вчительки музики, якій можна пів уроку розповідати про свої проблеми, немає милої продавчині, в якої ти купляєш “запрещьонку” після школи). Залишилась тільки родина і місце, яке тепер доводиться називати домом ( ми, до речі, перші 11 місяців жили в готелі). Але з перших же місяців в новій країні треба ходити до школи і намагатися не вмерти з сорому, коли весь клас заходиться від сміху від твоєї тихої відповіді на уроці.

Фото ілюстративне – Jannis Lucas/Unsplash

Так от, уявіть собі, що такий підліток приходить додому, де мама – майже єдина близька людина. І раптом вона така: “Ми тепер в Німеччині, тож говоримо вдома німецькою”. І починає своєю ламаною мовою намагатися зліпити мамські стандартні фрази, які вчора вивчила на своїх курсах для дорослих.

Я не можу собі це уявити. Бо цей вік – найвразливіший період. І коли підліток повертається додому зі світу суцільного стресу, все, чого він потребує – маму, яка так само себе веде, як завжди, робить свої щоденні рутини, як завжди, розмовляє так само, як завжди. І, чого ж тут приховувати, свариться, як завжди. Ви колись пробували сваритися з підлітком іноземною мовою, яку знаєте на початковому рівні? Я вам скажу – це неможливо.

Для дітей-біженців саме родина стає раптом єдиною захисною фортецею, в яку можна сховатися, і яка сприймає тебе нормальним. Без цієї опори підлітки часто втрачають не тільки мотивацію до навчання та розвитку, а й взагалі будь-яке бажання до життя. Або інший варіант – не мають куди спрямувати свої скарги на цей світ, і перетворюють їх на  агресію.

За дослідженнями 2019-2021 років, рівень депресії серед неповнолітніх біженців в країнах Європи може досягати від 10 до 32,8 % у порівнянні з 2-9% у підлітків, які не є біженцями. А дослідження 2023 року виявило зв’язок між збільшенням використання рідної мови вдома у родинах з теплими сімейними стосунками та зменшенням зовнішніх поведінкових проблем серед підлітків-мігрантів.

Наш побут перших років в Німеччині був наповнений стресом. І нам чесно було не до наших старших підлітків. Ми годинами зависали в документах, суті яких не розуміли, шукали роботу, і вчили німецьку мову по кілька годин на день. Та що там говорити – це все досі ще продовжується. Але підлітки не мали часу почекати. Вони потребували опори в моменті. Тож ми з ними про все на світі говорили, разом плакали від проблем, і сміялися з німецької мови та німецьких культурних особливостей. І разом мовчали. Своєю мовою.

Чому я не розмовляю вдома німецькою
Фото – Anna Skrypniak/Amal News

Наші розмови у побуті – мікс з чотирьох мов. Діти від початку говорять і українською, і російською. Ми використовуємо деякі німецькі слова і фрази, як вони є, бо їх важко перекласти на українську. А ще інколи старші діти не згадують, як перекласти щось з англійської, то так і говорять, як думка виникла в голові. І в мене ніколи не було бажання привчити їх до чистої української мови вдома, ну ж бо її в чистому літературному вигляді в нашому побуті ніколи не було. 

Чи допомагає це дітям вчити німецьку мову? І ні, і так. Безумовно, якби в дитини вдома був носій німецької мови, це б точно мало сенс. Така людина могла б бути прикладом і вимови, і допомоги з вивченням правил. Але ми не носії мови і все, що можемо передати дітям в мовному сенсі, якби спробували вдома розмовляти німецькою, – свої мовні помилки або сформувати ненависть до німецької мови, чого ми, звісно, не хочемо. Але все ж я вважаю, що наш побут таки допомагає. Бо діти бачать, що батьки все ж стараються, що мама, якою б недолугою вона не виглядала на батьківських розмовах у школі, все ж чогось добивається своїми електронними листами, а іноді може навіть домовитися про те, на що ніхто в родині й не сподівався. Ми можемо порівнювати мови і разом шукати відповідники, що точно підвищує інтелектуальний рівень загалом. Та що там, за ці роки наші підлітки вже точно є експертами з німецької для нас, дорослих, тож можуть інколи відчути гордість, коли  ми радимося з ними щодо того, як краще щось сказати чи написати німецькою. 

Я не говорю німецькою вдома ще й з особистої причини. Всі ці майже 5 років моя мова допомагає мені триматися думки, що я все-таки дотепна й розумна. Бо в німецькомовному світі я почуваюся як повна ідіотка, яка не те що не володіє професійною мовою, а й взагалі не може двох речень нормально скласти. А вдома є кілька людей, які інколи розуміють мої жарти. Ну або хоча б мій тон. І їм не треба додатково пояснювати історичний і культурний контекст того, що я хотіла сказати. І не треба додатково думати, чи я нікого не образила і чи ця фраза через інший наголос не змінює свого значення до невпізнаваності. Я не говорю німецькою вдома, бо хочу залишатися нормальною, хоча б для своїх дітей. Мова – наша внутрішня опора, і це точно більше, ніж літери, правопис і правильна вимова.

Читайте Амаль німецькою

Віддаєте перевагу німецькій мові? Перегляньте контент та оновлення Амаль німецькою мовою

Перейти на німецьку мову