У суботу 15 серпня з 17:00 до 18:00 у першій українській книгарні в Берліні “Література без цукру” читатимуть уривки з фронтового щоденника Савіти Діани Ваґнер. Громадянка Німеччини, вона добровільно стала на захист України, служила у добровольчому батальйоні “Карпатська Січ” та загинула під час евакуації поранених поблизу Макіївки. Їй було 36 років. Військову медикиню з позивним “Змійка” поховали на Алеї Слави на Лук’янівському цвинтарі у Києві.
У вечір пам’яті прозвучать уривки з її щоденника українською та німецькою мовами. Їх зачитає матір загиблої Урсула Ваґнер, яка також поділиться особистими спогадами про дочку та відповість на запитання відвідувачів. Реєстрація тут.
Вона хотіла відстоювати демократію, свободу та права людини
В інтерв’ю виданню Tagesspiegel жінка так пояснила рішення Савіти поїхати в Україну: “Багато людей вважають, що добровольці їдуть до України, щоб щось пережити. Але для моєї доньки її європейський дім був під атакою, і це був дім, який вона мала захищати. Вона хотіла відстоювати демократію, свободу та права людини. Ще у 2014 році вона критикувала той факт, що ніхто не втрутився, коли було анексовано Крим. Коли тодішній міністр оборони Німеччини Крістін Ламбрехт (СДПН) надіслала Україні 5000 шоломів, це її розлютило. Якщо лідери не діятимуть, тоді вона мусить щось робити сама”.
На зустрічі також буде присутній чоловік Савіти – канадець Карл Стенеруд. Разом вони докладають усіх зусиль, щоб світ почув історію молодої німкені, яка загинула, рятуючи інших. Сьогодні Урсула допомагає Україні і створює фонд імені Савіти. Для цього жінка продала свій будинок, адже спадкоємців немає – Савіта була її єдиною дитиною.
У лютому 2026 року Урсула передала фронтовий щоденник Савіти, її медалі за хоробрість, бойовий шолом, польову куртку та чоботи до німецького історичного музею Haus der Geschichte der Bundesrepublik Deutschland у Бонні.
Зустріч в українській книгарні модеруватиме Ірина Рябенька – українська режисерка та документалістка родом із Харкова, яка мешкає в Німеччині. Рябенька відома як авторка документальної стрічки “Світлий шлях” (Heller Weg) – історії про перетворення колишнього артпростору Донецька на таємну в’язницю “Ізоляція”, а також про досвід ув’язнення і виживання українського журналіста Станіслава Асєєва.
“Ти ж можеш, світе. Такі ресурси існують. Бракує лише волі”
Записки Савіти Ваґнер побачили світ у 2026 році двома окремими виданнями – в Україні (Харків, “Видавець Олександр Савчук”) і в Німеччині (Фрайбург, Herder Verlag). Українське та німецьке видання мають різні назви – “Щоденник російсько-української війни (2022-2024)” та “Eine Deutsche im Ukraine-Krieg” (“Німкеня на війні в Україні”), різний обсяг і акценти.
Український варіант щоденника, який презентували на XIV Міжнародному фестивалі “Книжковий Арсенал”, має 488 сторінок (німецьке – 256). У ньому Савіта постає як “європейка, яка стала українкою”, а от у німецькій книзі акцент зміщено на її роль як громадянки Німеччини, яка критикує пасивність Заходу та виступає “голосом сумління” для європейських лідерів. Під час упорядковування “Eine Deutsche im Ukraine-Krieg”, мати та чоловік Савіти додали до тексту щоденника особисті листи та останні повідомлення загиблої. Книгу Савіти Ваґнер німецькою (€18) можна замовити зокрема на сайті Spiegel Shop. Видання Der Spiegel включило книгу до списку бестселерів.
У своїх записах – спочатку волонтерка, а згодом військова медикиня – розповідає про реалії війни та злочини росіян, відверто говорить про свій щоденний страх, кров, бруд і обстріли. Але також описує і побутові дрібниці бліндажного життя, зокрема важливість фронтових котів для емоційного виживання. І вона не добирає слів, критикуючи політичні промови європейських лідерів.
Ось як починається її щоденник.
28 лютого, 06:14: “Минулого тижня розпочалося російське вторгнення, і наразі все, що ми бачимо у відповідь, – суцільне розчарування… Карл каже, що Захід обере шлях боягузів, як це було з Польщею 1939-го. Але я вірю, що ми зрештою зробимо правильний вибір, просто потрібно трохи часу. Німці люблять спочатку все ретельно обдумати та зважити – ми не такі імпульсивні, як американці”.
07 березня, 10:04: “Минає ще один тиждень, а результату – нуль. Я просто не розумію, чому ми досі не втрутилися! Путін – типове хуліганське бидло, а таких надихає бездіяльність, це ж усім відомо… То чому ж вони лише базікають і нічого не роблять? Хіба ж не так почалася Друга світова війна?”
9 березня, 19:30: “Та це ж маразм якийсь! Всі тихо сидять на дупах, поки імперіаліст у чистому вигляді знову рве Європу на шматки. Я не можу більше мовчки спостерігати. Просто не можу. Ми вже не раз це обговорювали, і Карл, загалом, не проти, щоб я поїхала туди допомагати – але, ясна річ, хвилюється страшенно. Шукаємо зараз машину (так-так, німкеня без автівки, сором який!). Кажуть, дороги там жахливі, тож я шукаю щось, що проїде бездоріжжям”.
А згодом 9 квітня, 18:21 після небезпечного завдання: “…Зараз я вся просочена потом від повзання полум’яними уламками, і кожен сантиметр одягу, волосся та легень у мене просочений димом від горілого людського тіла, а це ще навіть не кінець першого дня моєї зміни на передку, тож я не зможу зняти цього одягу й не побачу душу щонайменше три з половиною дні. Б**дь, це справжній жах! Б**дь!”
А ще – про те, про що, мабуть, думає багато хто з нас: “Ти ж можеш, світе. Такі ресурси існують. Бракує лише волі. Як ви всі не бачите, що відбувається, або ж не хочете це зупинити?! Я зла й виснажена такою мірою, що в мене просто немає слів”.
*
Організатор зустрічі — волонтерська ініціатива “Допомога українським пораненим військовим Берлін/Бранденбург”, яка з 2014 року підтримує українських військових, які проходять лікування та реабілітацію в Німеччині.
Адреса: українська книгарня “Література без цукру” – Großbeerenstraße 83, 10963 Berlin.
